Акцент

30 років як змінився світ. Родина Попадюків про трагедію Чорнобиля

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

«Знаєте, нас зараз можуть зрозуміти люди, які залишили все під час війни. Але на них бомби падали, а над нами не було нічого. Нас вбивав мирний атом. Ніхто тоді нічого не сказав. То все було спокійно-преспокійно».

Родину франківців Мирона та Анна Попадюків у 1986 році евакуювали з Прип’яті. З самого епіцентру катастрофи. Жодних речей — людей вивезли у тому, що вони мали на собі.

Чорнобиль (3)

Молода Прип’ять

В Івано-Франківську мешкають десь до 20 сімей переселенців із Прип’яті. Здебільшого це прикарпатці, яких у молодості направляли туди на роботу. Попадюки — одні з них. Дуже приємні щирі люди.

«Репортер» вони зустрічають удома. Нині доглядають дворічну онучку Юлю, яка бігає з кімнати до кімнати. Попадюки дякують Богу, що дочекалися цього малого дива, бо з кожним роком їхніх, прип’ятських стає все менше й менше.

Чорнобиль (8)

Пан Мирон родом із Калуського району. 20-річним хлопцем його направили на «комсомольську будову». Так і опинився на ЧАЕС. Був монтажником на п’ятому блоці. Каже, досі сниться, що на роботу їде.

Пані Анна — з Коломийщини. Після закінчення торговельного технікуму її, як молодого спеціаліста, направили на роботу до Прип’яті, в їдальню атомної станції.

«Мені було трохи більше 17 років, — говорить жінка. — Мусила відробити три роки за державне навчання. Але то вже після першого року розумієш, що звідти не хочеш їхати. Місто дуже гарне. Перспектива для молоді, житло, всі умови. Відчувалося, що ти потрібен».

У спогадах Попадюків Прип’ять узагалі виглядає якимось ідеальним містом — чистим, затишним, молодим. Усі мешканці в середньому до 26 років. Там знайомились, одружувались, створювали сім’ї. Так само, як і Попадюки. Пан Мирон приходив у їдальню, там і примітив юну землячку.

Чорнобиль (7)
Мирон та Анна Попадюки за 30 років до аварії. 1985 рік. Нині дякують, що ще ходять на своїх ногах.

«Я жив на Дружби народів, а на кавалєрку ходив на вулицю Ентузіастів — через усе місто, — посміхається пан Мирон. — Там їхні гуртожитки були. Виходив за півтори години швидше і то запізнювався, бо то там знайомих зустрінеш, то там. Місто маленьке — всі між собою зналися».

Розповідають, що у Прип’яті тоді було все, на відміну від більшості інших міст СРСР, що потерпали від дефіциту. Дуже інтернаціональне місто було, людяне.

«Я побував на різних станціях, — говорить пан Мирон. — На Рівненській АЕС, в Енергодарі, в Росії, Вірменії. Там такого не було».

Пригадують, як катером-ракетою часто їздили до столиці, а краєвиди…

«Навколо лісів багато, я навіть бачила, як білка гриби сушить на деревах, — пригадує з посмішкою пані Анна. — Я з дівчатами білорусками дружила. Прип’ять дуже близько до Білорусі, то вони мене на гриби брали. В житті стільки грибів та ягід не бачила. Зайшла в ліс і кричу їм: «Не зривайте, дайте надивлюся». А ті з мене сміються, мовляв, ніхто грибів забирати не буде. Таке місто! Воно притягувало. Просто хотілося там бути».

Жінка згадує багато красивих садочків і шкіл. Каже, якраз на першотравневі 1986 року мали відкривати великий парк розваг у самому центрі. Різні гойдалки, чортове колесо. «Ми так чекали того відкриття, мріяли, що з дітьми будемо ходити туди, — зітхає пані Анна. — Ще мені потім довго снилася наша затишна квартира на вулиці Лесі Українки, друзі, сусіди».

Чорнобиль (6)
Ікона Чорнобильський Спас – зображена частина вигорілого лісу, ліквідатори у білих костюмах, білі душі – ті, що загинули.

Тиха евакуація

Вночі з 25-го на 26 квітня пан Мирон саме працював на п’ятому блоці. Вибуху не чув. Лише коли додому вже їхали, то бачили як горить четвертий блок, а на землі валявся розкиданий графіт.

«Пам’ятаю, прокидаюся, а чоловік біля вікна, — розповідає пані Анна. — Кватирки навстіж відчинені. Каже мені, що аварія на атомній. Ми вже не спали, дивилися як гелікоптери літали, машини пожежні їздили. Але не було такого переполоху, що щось страшне сталося. Спокійно наступного дня вийшли на вулицю гуляти — спека була страшна».

Лише в неділю 27-го, о 15:00 людей почали евакуйовували. Просто оголошували, аби дотримувалися тиші, нічого з собою не брали, бо їдуть лиш на три дні, аби місто помили. Під кожним будинком стояли по кілька автобусів.

«Ми в салоні спокійні їдемо, дивимось у вікно, — пригадує жінка. — Минули Прип’ять, минаємо ті навколишні села до Чорнобиля, а на обочинах стоять старші люди й дуже плачуть. Я зараз собі так розмірковую — ті люди війну пережили, вони розуміли, що то біда. Чорнобиль від атомної — за 16 км, а Прип’ять — 3 км. Ми з самого епіцентру».

Ще пані Анна пригадує, що їм назустріч, у напрямку зони, їхали вантажівки з молодими солдатами — без захисних костюмів і масок.

Як лиш від’їхали на безпечнішу територію, то всіх евакуйованих загнали у військові бані, які розклали прямо серед поля.

«Були машини з водою і ти стояв під напором води доти, поки тіло не переставало дзвеніти від тої радіації, — розповідає Анна Попадюк. — Це так просто сильно дзвеніть у вухах. У мене, наприклад, особливо дзвеніла маківка. Після того волосся вилазило — цілими жмутками. Думала, зовсім полисію».

A combination of images, taken in 1982 and on April 7, 2011, shows before and after view of the abandoned city of Prypiat near the Chernobyl nuclear power plant. Belarus, Ukraine and Russia will mark the 25th anniversary of the nuclear reactor explosion in Chernobyl, the place where the world's worst civil nuclear accident took place, on April 26. REUTERS/Vladimir Repik and Gleb Garanich (UKRAINE - Tags: ANNIVERSARY DISASTER ENERGY ENVIRONMENT)
A combination of images, taken in 1982 and on April 7, 2011, shows before and after view of the abandoned city of Prypiat near the Chernobyl nuclear power plant. Belarus, Ukraine and Russia will mark the 25th anniversary of the nuclear reactor explosion in Chernobyl, the place where the world’s worst civil nuclear accident took place, on April 26. REUTERS/Vladimir Repik and Gleb Garanich (UKRAINE – Tags: ANNIVERSARY DISASTER ENERGY ENVIRONMENT)

Людей вивозили в різні куточки країни. Попадюки поїхали у Житомирську область. Місцеві забирали прип’ятських до себе. Розказують, як приїздили представники влади і таким спокійним тоном говорили, мовляв, не переживайте, ви повернетесь за три дні, коли помиють місто. Люди свято вірили, що справді на три дні, а пробули два тижні.

«Уже потім тихесенько щось заговорили за радіацію, — розказує пані Анна. — Місцевий лікар-гінеколог, бо я тоді була на восьмому місяці, пошепки сказав: «Маєте, де їхати — їдьте, бо ви туди вже ніколи не вернетесь».

Тоді всіх, хто був на четвертому місяці вагітності, змушували робити аборт. У мене подружка дитятка позбулась. Неправда, що діти родились скалічені, але здоров’я таки не мали. Мої постійно на обліку стояли. До 18 років вважались чорнобильськими, а тепер уже ні».

Народжувати Анна Попадюк поїхала до батьків — на Коломийщину. А Мирон повернувся на ЧАЕС — ліквідувати наслідки аварії. Каже, все там знав, друзі там були і він мав бути саме там.

«Він перебував на станції з 10 травня по 16 червня, — говорить пані Анна. — Як повернувся — здоров’я різко підупало, аж зелений, рвав. 18 червня у нас народилась донечка. А через три роки — син».

Пан Мирон з іншими хлопцями працював над саркофагом — зварювали труби, аби потім залити бетоном. Були у звичайних марлевих пов’язках. Каже, десь 3-4 червня дістав таку дозу радіації, що все всередині ніби перевернулося.

Також розказує, як радіація миттєво спалила сосни навколо міста, про покинутих, уже здичавілих собак і котів. Пригадує, як у Києві, коли вертався, зустрів прип’ятську сусідку. Її чоловік був пожежником. Він та ще шестеро хлопців були в самому реакторі. Відправили на лікування у Москву, але вже не вернули. Через 10 днів усі вони повмирали. Настільки були вражені радіацією, що тіло відпадало від костей. Поховані там у цинкових гробах.

Чорнобиль (1)
2016 рік. Місто жаху й привидів.

Забуті

«Ото згадуєш своїх друзів звідусіль по білому світі — то там того вже нема, то там, там, там, — пан Мирон водить пальцем по уявній карті. — Гаснуть люди, як свічки».

Пані Анна сидить поруч. Дивиться в одну точку, плаче. Її чоловік турботливо буркоче, що краще б за молоком ішла, не сиділа тут, не згадувала. Переживає за неї, бо недавно перенесла інсульт.

«Я вчора вже від душі наплакалась, коли дивилася телевізор, — витирає очі Анна Попадюк. — Це один раз на рік лиш згадають, що ти ще десь там існуєш. Про тих ліквідаторів з 1990-х пам’ятають, бо вони ще можуть про себе заявити. А нас, прип’ятчан, ніхто й не згадує. Прирівняли до переселенців. Переселенцям з 60-70-кілометрової зони ще давали вибір лишатися, брати речі. А нас просто вивезли, у чому були. Ми викинути, забуті».

Із коридору з нафарбованими червоними губами виглядає маленька Юля. Знайшла в мами помаду. Пані Анна сміється, що оце єдине тримає і не дає падати духом.

A combination of images, taken in 1982 and on March 31, 2011 (bottom), shows the before and after view of the abandoned city of Prypiat near the Chernobyl nuclear power plant. Belarus, Ukraine and Russia will mark the 25th anniversary of the nuclear reactor explosion in Chernobyl, the place where the world's worst civil nuclear accident took place, on April 26. REUTERS/Vladimir Repik and Gleb Garanich (UKRAINE - Tags: ANNIVERSARY DISASTER ENERGY ENVIRONMENT)
Прип’ять – 1986 рік. Молоде й ідеальне місто. І сьогодення

Поки бабуся вмиває онуку, пан Мирон рахує друзів, яких уже нема.

«Телефонуємо недавно до знайомої, — каже чоловік. — Не бере слухавку. Телефонуємо до іншої, а та каже — померла. 53 роки і вже нема. Два роки тому дзвонить Валєрка з Черкас — разом на станції працювали: «Мирон ти?». «Я. А що таке?». «Та тут наші прип’ятські говорять, що тебе вже нема. Сто років житимеш». Казав таке, а сам знав, що вмирає, бо мав рак. Мені — сльози на очах. Через рік дзвоню — брат піднімає слухавку. Нема Валєрки. Багато знайомих дітей своїх поховали».

Якась вже веселіша повертається пані Анна. Розказує, що в їхнього сина на весіллі було 16 прип’ятських — зі Львова, Чернівців, Тернополя. Тримаються купи. Навіть ближчі, ніж родина в Коломиї.

«Маю одного похресника, якого перед аварією у Чорнобильській церкві хрестив, — розказує пан Мирон. — У Львові живе. Як женився, то всі наші там були. На другий день взяли автобус та поїхали відпочивати. Коли між своїми побудеш, то як друге дихання відкривається, ніби якоїсь сили набираєшся».

«Хто цього не перейшов, йому того не зрозуміти, — зітхає пані Анна. — Боляче, що зараз частіше доводиться зустрічатись на похоронах. У 50 ще не хочеться ховати друзів одних за одним».

Кілька років тому в Прип’ять їздила знайома Попадюків — Оля Гасюк. Пані Анна переповідає, що тій ледь серце не стало від побаченого. Дуже жаліла, що поїхала.

Чорнобиль (2)

«Потрапила у місто жаху й привидів, — говорить пані Анна. — Найбільше душа заболіла, коли зайшла на поріг своєї хати, а там вже берези ростуть. Я не знаю, чи витримала б. Треба мати сильне серце, аби туди їхати. Хай мені місто залишиться у спогадах таким, яким я його покинула — ідеальним».

Попадюки мали одну єдину пам’ятку про Прип’ять — невеличку книжку. Видана у 1982 році, а купили її в Києві, вже після трагедії. Ще з Прип’яті мають багато спогадів — і світлих, і болісних.

 

Сухі цифри

О 1:23 ночі 26 квітня 1986 року на Чорнобильському реакторі №4 прогримів вибух. Кілька сотень працівників і пожежних намагалися загасити вогонь протягом 10 днів. Тоді загинуло близько 50 працівників станції, постраждали сотні рятувальників.

Визначити масштаби катастрофи та її впливу на здоров’я людей досі важко — тільки від раку, який спричинила велика доза радіації, за різними даними, померли від 4000 до 200 000 тисяч людей.

Населення Прип’яті, яке в 1986 році становило 45 000 осіб, повністю евакуювали протягом перших трьох днів після вибуху.

Радіоактивна хмара від аварії пронеслася над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 осіб евакуювали із зон забруднення.

Радіоактивного ураження зазнали близько 600 000 осіб, насамперед, ліквідатори катастрофи. Навколо ЧАЕС створена 30-кілометрова зона відчуження.

За різними оцінками, від 15 до 30 тисяч людей згодом померли через опромінення радіацією. Понад 2,5 млн українців нині страждають від захворювань, спричинених опроміненням, лише близько 80 тис. із них отримують допомогу.

За підрахунками фахівців, Прип’ять і навколишні райони ще кілька століть будуть небезпечними для проживання людей. Проте, незважаючи на катастрофу, остаточна зупинка ЧАЕС сталася тільки у 2000 році.

В Івано-Франківській області нині налічується близько 12 000 чорнобильців різних категорій.

6904-cmyk-ukr

Write A Comment