У травні буде рік, як Іван Крисанов живе у Франківську. Тут він працює у «Червоному Хресті», так само як працював з ними у рідному Маріуполі. Їжа, теплі речі, пальне, «коли буде «зелений коридор» – це те, що вони возили людям минулої весни у місті, де розгортався жах.
Нині Іван з посмішкою згадує красиві локації свого міста, не говорить про нього в минулому часі та вже планує, як буде вертатися додому. У рамках проєкту “Голоси війни”, який “Репортер” реалізує спільно з радіо “Західний полюс” і телеканалом 402 – Іван Крисанов і його Маріуполь.
Думали, лякають
24 лютого Іван Крисанов, або як називають його друзі «Беззабот», дізнався, що почалася велика війна, з дзвінка брата. Два дні перед цим – 22 лютого, у Івана народилася донечка. Тож, каже, мотався між пологовим – домом – роботою, «трохи було не до війни».
Іван пригадує, що в ті останні тихі дні мало з його друзів чи знайомих думав, що буде напад.
Ми не вірили й не хотіли вірити. Навіть не розмовляли про це. У нас завжди були якісь бойові дії під Маріуполем, адже за 30 км від нас сіра зона, – каже він. – Але 24… ранок. Такого ніхто не міг навіть уявити. Думали, знову побрязкають, полякають і все. Це для всіх була дика новина. Перше, що подумав, дружина в пологовому, треба туди.
Новонародженій дівчинці наступного дня мали робити вакцинацію й лиш тоді виписувати. Але лікарі сказали: «Вже вакцинуємо і забирайте, бо ми не знаємо, що робити». Навіть не зареєстрували, усі документи дали у файлику, мовляв, потім десь зареєструєте, бо вже переставали працювати бази.
Читайте: «Діти навіть не плакали». Начальниця поїзда Галина Соловей про перші евакуаційні рейси (ФОТО, ВІДЕО)
З 2014 року Іван працював волонтером у загоні швидкого реагування «Червоного Хреста», тож на той момент мав доступ до інформації. Каже, в їхньому груповому чаті прописали, що і як робити. Хто хотів – можна було виїхати, писали, якими шляхами. В перші дні це було вільно.
Ну, я вирішив, що буду лишатися допомагати, з міста їхати не хотів.
Місто просто горіло
Ми почали роздавати продукти в центрах, куди звозили людей. Бо наступ ішов зі сторони лівого берега і людей почали звозити в місто, – розказує Іван. – Метро віддало нам багато продуктів. Скільки змогли, затарили свої склади й потім формували набори для людей. Ще ми розвозили дизельне паливо по лікарнях. У нас були знайомі в депо, а там – запаси палива. І ми кожного дня розвозили. І так само щодня евакуювали людей з тих найжорсткіших районів.
І, звісно, надавали інформацію людям, додає Іван. Бо містяни лишились у вакуумі – ні мобільного, ні інтернету.
У нас був зв’язок з нашим керівництвом, ми збиралися на нараду кожного ранку і була в нас якась поточна інформація. Старалися й людям доносити. Загалом усі питали, де взяти їжу та коли буде зелений коридор.
Коли буде той коридор – сказати не міг ніхто, бо ніхто не давав гарантій.
Я був на зв’язку з нашим мером. От він каже: пробуємо на 12.00 сьогодні, якщо тихо – кажемо людям, що можна збиратися. Якщо знову обстріли – відміняється. І так було кожен день.
Найбільше, що запам’яталося з тих днів, як швидко мінялося місто, пригадує чоловік. Якщо зранку ти їдеш однією дорогою, то вже ввечері вертаєшся іншою – рельєф мінявся шалено.
Пів години і прильот, пів години і прильот – це я про авіабомби, а “гради” прилітали постійно. Місто було у вогні. Ми в нашому районі знайшли будинок триповерховий, вилізли на дах і бачимо – все просто в диму. Проїжджаєш – вчора будинок стояв, а нині він уже палає. І це не маленькі будинки, це багатоповерхівки.
У них вдома під гаражем був невеличкий підвал – він і слугував сім’ї укриттям.
Читайте: «Все можна пережити»: як маріупольська «Берегиня» продовжує роботу у Франківську
Сирени у нас не працювали, бо електрики не стало вже в перші дні, і от чуєш гуп-гуп-гуп близько-близько, то зразу в підвал, – пригадує Іван. – І, чесно кажучи, кілька днів побігав і починаєш вже звикати. Просто лягали біля дивану, дитину обкладали подушками, закривали вікна-двері.
На щастя, тоді їх будинок вцілів. Зруйнували його на початку квітня, коли сім’я уже виїхала.
Взагалі, каже Іван, на їхній вулиці вціліли два будинки – решта або згоріли, або просто розбиті.
Дорога на захід
З Маріуполя вирішили виїжджати в середині березня. Офіс «Червоного Хреста» в місті тоді вже розбили. Команда стала збиратися на наради неподалік Іванового дому, але й те місце обстріляли.
У нас тоді понівечило автівки, тож ми зрозуміли, якщо ще кілька днів пробудемо, то просто не буде, на чому виїжджати. Прийняли рішення збиратися. Оббігали всіх сусідів, де хто кого бачив, кажемо, будемо виїжджати як Червоний Хрест.
Каже, пощастило, що район був близько – їхали в бік села Мелекіне, на Мангуш, а вже звідти – на Бердянськ.
Ми до Бердянська їхали два дні. Перший – змогли приїхати до Токмака, а в Токмак нас на вечір росіяни не пустили. Вернулися десь 5 км, стали біля якогось села. Добре, що вийшли люди з найближчих хат, запропонували жінкам з дітьми йти до них. Приймали і по десятеро, аби тільки в теплі, бо то ж березень. Всі інші лишилися в автівках.
До речі, пости тоді проходили спокійно – можливо, просто тоді росіяни були в ступорі, бо не чекали такої кількості людей. Пропускали без проблем.
А вже мої друзі, які виїжджали у травні, казали, що машини розгрібали повністю, всіх роздягали, – каже він. – Якби нас так оглядали, ми б там тиждень стояли.
Вперше передихнули вже в Запоріжжі – переночували, помилися. Далі дорога лежала на Тернопіль.
Читайте: Не дім, але майже. Як у Надвірній «Карітас» будує притулки для ВПО (ФОТО, ВІДЕО)
У нас там були родичі, сказали, що всіх чекають. Що є ліцей-інтернат у Струсові, то хай усі, хто з нами виїжджав, – їдуть до них. І так ми поїхали, – посміхається Іван.
Хочеться вернутися
Був відчай, була злість дуже сильна на всіх, – каже Іван. – А потім, ну що ж – сталося, що сталося, головне, що живі, здорові.
Помаленьку почали облаштовуватися. Поки дружина з дочкою були на Тернопільщині, Іван з хлопцями поїхав у Чернівці – працювати в обласній організації «Червоного Хреста».
Згодом йому запропонували вакансію у Франківську. І от уже рік він тут. У вересні перевіз сюди дівчат. «І все гаразд, перезимували», – усміхається він.
Пригадує, що на початках Франківськ видавався дуже маленький, з тісними вуличками й чомусь платними парковками. Каже, після просторів Маріуполя то здавалося дивним.
Але обжилися, врешті – тут є архітектура, за якою раніше їздили за кордон. А ще виявилося, що пішки можна пів міста обійти, тож не обов’язково і десь паркуватися.
Чого таки шалено бракує – то моря. А ще пірсів, пляжів, сухих фонтанів… Ну загалом, бракує Маріуполя.
Іван про Маріуполь, здається, може розказувати годинами.
Місто в останні роки шалено розвивалося. Дуже гарно пірс зробили, там повно народу було зранку до ночі. Сквери зробили гарні – як сквер біля драмтеатру, де був сухий фонтан. На лівому березі зробили льодовий комплекс, у нас була наша молода маріупольска хокейна команда. Я дуже вболівав за них. На тому ж лівому березі – парк Веселка, там мільйон тюльпанів. Куди не глянь, у кожному районі, все почалося… На цей рік – на 22/23 – у планах було зробити оновлення пляжу селища Піщанка. Там навіть фунікулер мав бути. Ми й не знали, як тішитись цьому всьому.
Нині ж Іван зі спокійною впевненістю каже, що чекають звільнення і будуть вертатися в місто.
Треба буде повертати, повертати нашу міську організацію Червоного Хреста, бо всі мої друзі, хто там працював, виїхали, – ділиться Іван. – Перший час поїдемо без жінок, бо, думаю, там багато складнощів буде. Будемо відновлювати місто, помагати. І це може бути швидше, ніж ми всі собі думаємо.
Авторка: Женя Ступ’як
Матеріал опублікований у рамках проєкту “Голоси війни”, який “Репортер” реалізує спільно з радіо “Західний полюс” і телеканалом 402.
Comments are closed.