Анатолій Романчук – старший сержант, служить у 109 окремому батальйоні 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». У свої 23 роки вже має промовистий військовий досвід, пише пресслужба батальйону.
Анатолій був призваний на строкову у 2019 році, а далі контракт і повномасштабна війна. Позивний «Малиш» – це не тільки про молодий вік, а й про минуле. Ще у 16 років він був наймолодшим на виробництві в компанії «Миронівський хлібопродукт». Саме там його значно старші колеги лагідно кликали – «Малиш».
Читайте: Наші «едельвейси»: як шкільний вчитель Віктор Гавалешко став досвідченим бойовим командиром
У 2022 році тоді ще молодшого сержанта Романчука нагородили медаллю «За військову службу Україні». Анатолій на це ніяково посміхається: «Я не знаю, за що саме, це питання до командира. Робив те, що було потрібно: евакуював поранених, підвозив боєкомплект, займався логістикою».
А от його бойові побратими значно красномовніші.
Розповідають, що 99 % врятованих життів поранених на передовій – заслуга саме Романчука, котрий не боїться їхати під обстрілами та з постійним ризиком для життя. Під час однієї з таких поїздок в Анатолія стріляв снайпер. Тоді він дивом лишився неушкодженим, бо куля вцілила в сидіння, коли водій відхилився вбік.
Нині у моєму підпорядкуванні 120 людей, – розповідає Анатолій Романчук. – Тому доводиться пристосовуватись до всього. Втім, зараз особливих труднощів у процесі управління людьми нема, бо серед військових маю трішки авторитет.
Нині старший сержант Романчук розглядає можливість продовжити кар’єру військового. Каже, дуже б хотів, аби наша армія цілковито перейшла на стандарти НАТО, почала по-іншому забезпечуватись, тоді й перспективи для розвитку були б значно кращі.
Чотири роки в армії накладають певний відбиток на сприйняття життя. Важче звикати до оточення, коли приїздиш додому на нетривалу ротацію, – говорить Анатолій.
Але стимул повернутись додому є завжди.
Там чекає на сина матір, яка розуміє, наскільки важливу справу він робить. Там і надокучливі часом односельці, котрі по-доброму все питають: «Ну, розкажи, що ж у вас там». Такі речі й становлять основу життя будь-кого з нас – вони змушують триматись і стають розрадою, коли важко.
Після війни мрію закріпитись у мирному житті: мати свій будинок та кохану людину поруч, – посміхається Анатолій Романчук.
Під час своєї розповіді старший сержант Романчук часто починає відповідь з фрази: «Якщо війна закінчиться…». Але його доля просто мусить скластися так, щоб відповідати можна було «Війна закінчилась…» – і то без жодних «якщо».
