Росія, ймовірно, спробує здійснити ще одну спробу рушити на Київ і вже готує ресурси для нового масованого наступу в Україні в перші місяці 2023 року, каже головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Про це він розповів в інтерв’ю журналу The Economist. НВ переказує найважливіші витяги з нових заяв Залужного — зі скороченнями, але максимально близько до його слів.
Відмінність командування ЗСУ від армії РФ — бути нормальним, залишатися людиною в будь-якій ситуації. Це найголовніше. Залишитися людиною, стати лідером. Бути розумнішими, бути сильнішими, бути талановитішими, і при цьому намагатися керувати людьми. Ось релігія, яку я сповідую. […] Ми особливо усвідомили це в 2014 році, коли 21-річні лейтенанти почали командувати 50−60-річними чоловіками. Бути командиром і бути лідером — не одне й те ж.
Генерал Сергій Суровікін — звичайний командир часів Петра I, скажімо так, держиморда. Дивишся на нього — і розумієш, що ти або виконуєш завдання, або тобі п**дець. Ми давно зрозуміли, що це не працює [на користь боєздатності армії].
План Росії взяти Київ був правильним рішенням у військовому плані — це найпростіший спосіб досягти мети. Я б зробив так само. Але той факт, що вони збирали ресурси три-чотири роки (людей, техніку, боєприпаси) — а потім вичерпали ці ресурси і розтратили потенціал, не досягнувши практично жодного результату, свідчить про те, що їхня [початкова] позиція була обрана невірно.
Я знаю, що можу перемогти цього ворога. Але мені потрібні ресурси. Коли ми щось плануємо, як і росіяни, нам необхідні ресурси для цього. Тоді, якщо ваша [початкова] позиція правильна і ви приймаєте правильні рішення, ви можете очікувати на правильний результат.
Читайте: Автівка, на яку ініціювали збір франківські журналісти, уже відправляється на фронт
Мені потрібно 300 танків, 600−700 БМП, 500 гаубиць. Тоді, я думаю, цілком реально вийти на рубежі 23 лютого. Але я не можу цього зробити з двома бригадами. Я отримую те, що отримую, але це менше, ніж мені потрібно. Ще не час звертатися до українських солдатів так, як Маннергейм звертався до фінських солдатів. Ми можемо і маємо відвоювати набагато більше території.
Три найважливіших завдання ЗСУ:
- Утримати рубежі та більше не втрачати позицій. Це дуже важливо. Звільнювати території в 10−15 разів важче, ніж не здати. Тож наше завдання зараз — утриматись і дуже чітко відстежувати за допомогою наших партнерів, що відбувається там, де готуються росіяни.
- Підготуватися до нового наступу РФ, який може відбутися у лютому (в кращому разі – у березні, у гіршому — наприкінці січня). Він може розпочатися не на Донбасі, а в напрямку Києва, на білоруському напрямку. Не виключаю і південного напрямку. Необхідно мати можливість вести війну свіжими силами та резервами. Усі наші війська зараз зав’язані у боях. Вони стікають кров’ю і тримаються виключно на мужності, героїзмі та вмінні їхніх командирів тримати ситуацію під контролем. […] Хай пробачать мені солдати в окопах, зараз важливіше зосередитися на накопиченні ресурсів для більш затяжних та важких боїв, які можуть розпочатися наступного року.
- Третє завдання пов’язане з першими двома — це ПРО і ППО. Я не фахівець з енергетики, але мені здається, що ми балансуємо на тонкій межі. Якщо енергосистему зруйнувати, тоді дружини та діти військовослужбовців почнуть замерзати. І такий сценарій можливий. У якому настрої будуть бійці, уявляєте? Без води, світла та тепла — чи можна говорити про підготовку резервів для продовження бойових дій? Нині коефіцієнт ефективності ППО у нас 0,76. Росіяни використовують це, коли планують свої атаки: замість 76 ракет вони запускають 100, з них 24 досягають цілей. А що дві ракети роблять з електростанцією? Чекати на ППО два роки — так не піде.
У Збройних Силах України достатньо людей. Я ясно бачу, що я маю. Мені достатньо. Мені не потрібні ще сотні тисяч. Нам потрібні танки, нам потрібні БТРи, БМП. І нам потрібні боєприпаси. Зверніть увагу, що я зараз не говорю про винищувачів F-16.
Щоб дістатися до адмінкордону Криму, нам потрібно подолати відстань у 84 км до Мелітополя. До речі, цього було б достатньо, бо Мелітополь забезпечив би нам повний вогневий контроль над сухопутним коридором, звідти ми вже можемо вести вогонь по Кримському перешийку — тими ж HIMARS тощо. Чому я говорю про це? Тому що це пов’язано із моїм зауваженням про ресурси. Виходячи з поставленого завдання, я можу розрахувати, який ресурс необхідний для створення боєздатності.
Зараз ми працюємо над однією великою операцією. Вона вже на підході, хоча ви її ще не бачите. І ми використовуємо набагато менше снарядів.
Армія РФ намагається вирішити два завдання. Перша — вони шукають способи припинити [бойові дії] і домогтися паузи будь-якими шляхами: обстрілюючи мирних жителів, залишаючи наших дружин та дітей замерзати на смерть. Їм це необхідно для однієї простої мети: виграти час, щоб зібрати ресурси та створити новий потенціал, щоб вони були здатні продовжувати досягати своїх цілей.
Але паралельно вони працюють над іншим завданням — роблять усе можливе, щоб не дати нам перегрупуватися та самим завдати удару. Ось чому ви бачите бої вздовж 1500-кілометрової лінії фронту. Десь інтенсивніше, десь менше, але вони сковують наші війська. Це, звісно, дуже погано. Але це не рішення стратегічної проблеми [для армії РФ]. Це просто виснажує Збройні сили України.
Десь за Уралом росіяни, швидше за все, вже готують нові ресурси. Вони 100% готуються, як і під час Другої світової війни, я в цьому не маю сумнівів. Але це вже не ті ресурси, які могли б бути за два роки перемир’я. Бойовий потенціал буде дуже низьким. Навіть якщо він [Путін] набере в армію ще мільйон людей, щоб закидати [фронт] тілами, як це зробив Жуков, бажаного результату це не принесе в жодному випадку.
Ще один похід РФ на Київ дуже вірогідний. Російська мобілізація дає ефект. Неправда, що в них такі страшні проблеми, що ці люди не будуть воювати. Будуть. Цар наказав їм йти на війну, і вони йдуть. Я вивчав історію двох чеченських воєн — там було те саме. Вони можуть бути не так добре оснащені, але все одно становлять для нас проблему. За нашими оцінками, РФ має резерв у 1,2−1,5 млн осіб. Зараз росіяни готують близько 200 тисяч нових солдатів. Я не маю сумніву, що вони зроблять ще одну спробу піти на Київ.
Залужний про себе:
“Я прочитав багато книг, закінчив усі академії із золотою медаллю. Я розумів все теоретично, але не розумів, що таке війна насправді. Але за вісім років війни — з 2014 до 2022 року — і я, і подібні до мене всі чудово усвідомили.
Я довіряю своїм генералам. З початку війни я звільнив десятьох, бо вони не були готові до такого. Ще один застрелився. Я довіряю Сирському. Якщо він каже, що йому потрібна ще одна бригада, значить, йому справді потрібна ще одна бригада. Я зовсім не думаю, що я тут найрозумніший. Я маю слухати й слухаю тих, хто в полях. Бо ініціатива саме там.
Чи є військовий зразок для наслідування? Подивіться ліворуч — це портрет покійного Геннадія Петровича Воробйова [командувач Сухопутними військами ЗСУ у 2009−2014 роках]. Це була людина, яка мала величезну пошану в армії. Для чого мені його портрет? Коли я спокійний, коли справи йдуть добре, це фото зазвичай лежить долілиць, мені не потрібно на нього дивитися. Коли я в чомусь маю сумнів, я знову його ставлю. Я повертаюся і дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, як вчинив би в цій ситуації Геннадій Воробйов. Нині є багато сумнівів”.
