У липні 1986 року 259 чоловіків з Прикарпаття отримали повістки з вимогою з’явитися до військкомату. Для чого, в документі не зазначалося. Про те, що попереду Чорнобиль, більшість дізнається вже у військовому містечку в селі Новиця. Нині бійці Івано-Франківського протипожежного батальйону (в/ч 6033)згадують про події 30-річної давності.
Хто ж тоді знав?
Влітку 1986-ого 47-річний калушанин Ярослав Олійник був офіцером запасу і редактором багатотиражки «Калуський нафтохімік». Коли прийшла повістка, каже, зрозумів, що варіантів у нього два — або Чорнобиль, або Афганістан. У військкоматі повідомили, що він стане заступником командира Івано-Франківського протипожежного батальйону.
«Тоді страшно не було. Коли не маєш уявлення, що там, чого боятися?— пригадує чоловік. — А коли вже сказали про посаду, то почав переживати не за себе, а за хлопців».
З 14 по 17 липня з усієї області в село Новиця на Калущині звозили майбутніх бійців. «Були люди з усіх районів і міст області. Усі після військової служби. Були й після Афганістану», — каже Олійник.
18 липня батальйон прибув на основне місце дислокації — наметове містечко в полі за 18 кілометрів від ЧАЕС. Там і пройшла основна підготовка. Бійці мали дезактивовувати приміщення і території навколо третього й четвертого реакторів, споруджувати саркофаг і забезпечувати пожежну безпеку 30-кілометрової зони. Увесь захист — марлеві пов’язки. 19 липня перша група виїхала на станцію.
«Працювали в три зміни. Зміна тривала вісім годин, але на станції перебували 5-8 хвилин. А ті вісім годин були в цинкових бункерах, бо ж кругом радіація. Телефоном нам давали команду і ми вибігали,— розповідає Ярослав Олійник. — Як пожежники гасять вогонь, так ми водою під високим тиском змивали пилюку на реакторах, щоб люди, які там працювали, її не вдихали».
Фізичної втоми, пригадує чоловік, не було, страшною була психологічна напруга.
«Ми вночі над ЧАЕС спостерігали малинову заграву. Це давало розуміння небезпеки, — каже Олійник. — Дорогою до станції бачили мертві села: десь кішка сидить на паркані, десь вітер гойдає фіранки на відкритих вікнах. Ті, хто повертався зі станції, були дуже пригнічені, тому мали три дні вихідних. Потім далася в знаки радіація. От, іде шикування батальйону на обід, а тут один впав, другий втратив свідомість і всі це бачать».
Щоб відволікти людей від важких думок, їм влаштовували концерти, приїздила навіть Алла Пугачова. «Психічних зривів там, як не дивно, не було. Але через роки воно далося знати. В нас кілька людей захворіли і самі вкоротили собі життя. І зараз двоє мають важкі психічні розлади, не керовані», —розповідає Олійник.
«Я пригадую місце нашої дислокації. Людей там було — як мурашок! Багато наметів. Машини їздять. Так само було на станції. Думаю, що забагато людей прогнали тоді через радіацію, можна було меншими силами обійтись, — міркує чоловік. — Але хто ж тоді знав, як боротися з тим злом?».
Нині Ярославу Олійнику 77 років. Він і досі пам’ятає про свою відповідальність перед батальйоном. У дев’яностих 158 бійців позбавили статусу ліквідаторів. У 2009 році люди об’єдналися в обласну ГО «Прикарпатбат Чорнобиль». Через суди 97 з них статус вдалося повернути. Далі почалася боротьба за законне нарахування пенсій, яка триває досі. В день розмови з «Репортером» Олійнику вдалося виграти в суді чергову справу — вже 72-гу.
Встиг похрестити сина
Богдан Андрусейко працював у Калуському районному вузлі зв’язку.Каже, коли отримав повістку, подумав, що викликають до військкомату, щоб вніс у військовий квиток дані про дітей, бо наприкінці червня у нього народився син.
«Встиг забрати дружину з полового, похрестити сина. Було, як у фільмах показують, дружина з дитиною на руках до порогу провели, я торбу на плечі — і у військкомат», — пригадує чоловік.
У батальйоні Андрусейко займав посаду начальника зв’язку. Відповідав за надійний зв’язок між пожежними машинами та відділенням пожежогасіння на ЧАЕС. Шість разів виїздив на реактор.
«Кажуть, ми врятували світ від атомної чуми. Я часом думаю, що, може, це дійсно так. Багатьох побратимів вже нема в живих, можливо їхні життя врятували життя інших, — говорить чоловік. — Відчуваєш, що щось зробив корисне у цьому світі не лише для себе, а й для інших. Хоч про нас і згадують лише до дат».
100 гривень на оздоровлення
Повістку 25-річному електромонтеру Сергію Мельнику принесли пізно ввечері 13 липня. 15-го він планував їхати в лікарню на обстеження — підозрювали гастрит. У військкоматі сказали, що в Чорнобилі його «вилікують». 14 липня Мельник вже був у військовому містечку в Новиці.
«Навколо по периметрунатягнутий колючий дріт. Стояли вартові — міліція і строковики з собаками. Ми вже знали, куди їдемо, але така картина ще більше пригнічувала», — згадує Мельник.
У Чорнобильській зоні він займався ремонтом техніки.
«Спочатку було тяжко. Голова боліла у всіх, у горлі — сухість. Спека страшна була. 48 днів — ані краплинки дощу!— розповідає чоловік. — Та якось звикли. Люди до всього звикають. Навіть у футбол там грали».
Найсильніший спогад — спустошене місто. «Нам колись розповідали про дію нейтронної бомби, яка знищує все живе і залишає тільки будівлі. То там так і виглядало. Порожнє місто з залишками людської цивілізації, — каже Сергій Мельник. — У полях гриби повиростали з шапками, як відра. А стебла пшениці гнулися від ваги колосків. Такого я в житті не бачив».
Повертатись до цивільного життя, згадує чоловік, тяжко не було. Та вже за рік почалися проблеми зі здоров’ям.
«Два роки я з лікарень не виходив. По черзі пройшов усі відділення. Потім було затишшя. А в 1998-му оформив інвалідність, —говорить Мельник. — Що гарантує нині держава ліквідаторам? По факту — 100 гривень на оздоровлення. Так і живемо».
…14 грудня 1986 року офіційно повідомили про завершення будівництва саркофагу над зруйнованим четвертим блоком ЧАЕС. З 2006-го цього дня Україна офіційно вшановує «ліквідаторів». У середу, 14 грудня 2016 року, бійці в/ч 0633 збирались у Франківську, щоб згадати про дні в зоні та вшанувати пам’ять 71 побратима, яких уже немає в живих.
