Тепло «дивних» жінок. У Погоні піклуються про самотні душі

Цікаво, що про тисменицьке село Погоню знають, напевно, всі, бо там є монастир, чудотворне джерело та ікона. Туди їдуть тисячі паломників і лиш одиниці звертають увагу на триповерховий заклад прямо через дорогу від монастиря – психоневрологічний інтернат для жінок. У ньому знайшли домівку ті, кого перевели з дитбудинків, бо більше нікуди, і пацієнтки психлікарень, за якими рідні не можуть доглядати вдома. Таких мешканок тут – 130.

Один діагноз

В Івано-Франківській області є два психоневрологічні інтернати для жінок – у Делятині та в Погоні. Гості там бувають не часто. Інтернат чомусь обходять, тримають дистанцію, остерігаються. А там також дуже потребують тепла і відповідають тим же…

Директор інтернату Михайло Ферштей спершу насторожено реа­гує на гостей, але погоджується провести екскурсію. І з кожним кроком все більше розговорюється, розслабляється. Він працює в інтернаті майже 25 років. Каже, колись тут жили отці-василіани, потім зробили заклад для ветеранів війни, ще пізніше – для дітей-інвалідів, а з 1975 року перепрофілювали у психоневрологічний інтернат для жінок.

Заклад умовно поділений на дві частини: нижні поверхи – для важчих підопічних, а верхні – для легших. Ходимо безлюдним низом, заглядаємо чи не в кожну кімнату. Вони тут просторі, світлі, чисті, з меблів лише 3-4 акуратно заправлені ліжка. На кожному ще квіточкою розкладений чистий рушник. Все.

Виявляється, одяг тримають в окремій кімнаті під замком. Персонал щодня роздає чистий, адже багато хворих рвуть його на собі. Меблів мінімум, бо туди можуть ставити не те, що треба, навіть те, за чим ходять у туалет, пояснює директор.

Гамірніше біля денної кімнати відпочинку. Тут і зібралися мешканки першого поверху. У великому приміщенні з 30 жінок. Усі стрижені під хлопчика. Вік вгадати важко. Хтось дивиться телевізор, прикріплений високо під стелею, хтось щось розказує, хтось кричить, хтось взагалі ні на що не реагує. Сидять на кріслах, на підлозі. За ними дивиться одна санітарка.

«Підлога у нас із підігрівом і чиста, ви не думайте», – випереджає запитання медпрацівниця. Від підлоги справді відчувається тепло.

Кімната пані Слави – низенької жіночки, років під 50 – перша, де є якісь особисті речі. Вона дуже любить м’які іграшки. Як виявилося потім, не лише вона. Дозволяє себе сфотографувати й дуже тішиться з того.

Цінять, люблять

На верхніх поверхах – уже веселіше. У коридорах чимало жінок у домашніх тапках, халатах, з різними зачісками, кольором волосся. Двері до кімнат відчинені, там уже затишніше та якось домашньо: меблі, телевізори, картини на стінах, килимки на підлозі, серветки, вазони. Ніби звичайний гуртожиток. Лише жінки у білих халатах нагадують на особливість закладу. Персоналу тут – 88, переважно місцеві, з Погоні та Пшеничників.

Медсестра Оксана Олексин працює в інтернаті понад 20 років.

«Не сказала б, що у звичайному мед­закладі було б легше – навпаки, – каже жінка. – У нас пацієнтки добріші, людяніші. Вони цінять те, що ти робиш. Люблять тебе, ти любиш їх, бо вже звикла. Звісно, є й свої складнощі».

За словами пані Оксани, молодші підопічні іноді називають медиків мамами. Особливо ті, хто з дитбудинків. Уже дорослі жінки досі шукають мам. Каже, якби їхні підопічні, принаймні більшість, росли в сім’ях, то сюди б не потрапили. У них легка розумова відсталість, бо з ними просто не займалися.

«У здоровому середовищі часто є таке, що про когось кажуть: «Ой, та вона якась дивна», – пояснює медсестра. – Але у неї є сім’я, вона ходить на роботу, нормально живе, бо росла в родині. Якби сім’ї не мала, то була б у цьому будинку з розумовою відсталістю. На жаль, у нас таких багато».

Смерть сина, зґвалтування, алкоголь…

Ходимо від кімнати до кімнати. За кожними дверима окрема – сумна жіноча доля. У них різні життєві історії та одна спільна хвороба, яка зібрала їх у цих стінах.

Чимало мешканок закладу з набутою шизофренією. Освічені жінки з кількома вищими освітами, гідним статусом могли б і надалі жити у здоровому суспільстві, але свого часу пережили трагедію, стрес, який дав ускладнення на нервову систему.

Директор веде до тутешнього клубу. Тут часто влаштовують святкові вечори, на репетицію збирається вокальний ансамбль «Погонянка». Ансамбль – гордість інтернату. Посеред зали стоїть піа­ніно, на ньому лежить гітара.

Михайло Ферштей каже, що на них грає їхня підопічна – пані Світлана. Десять років тому її дев’ятирічний син через епілептичний припадок випав з балкону і загинув. Після цього у жінки почалися прояви шизофренії. У Погоні вона вже три роки.

Із клубу повертаємо до кімнати пані Олі. Худорлява чорнява жінка саме торочить нитки. Каже, буде щось в’язати, коли знайде сильні окуляри, бо зір уже геть поганий. Вона з Долини. Директор шепоче, що жінка тут – через алкоголь, який і спричинив психічні розлади.

Надя – з Тернопільської області, Люба – з Городенківщини. У них спільна біда, обидві жінки пережили зґвалтування.

Симпатична дівчина Наталя в інтернаті новенька – з березня минулого року. У неї було нормальне життя з перспективами, амбіціями. Школа з відзнакою, навчання в омріяному медуніверситеті. Але грип дав ускладнення на нервову систему…

Просять не забувати

Справжнім старожилом інтернату є 54-річна тендітна жіночка – пані Параска. Вона тут уже 48 років! Лишилася ще з того часу, коли тут був дитячий інтернат. Директор хвалить її, бо дуже акуратна.

Надзвичайно затишно у кімнаті пані Марії. Худа жінка сидить на ліжку і в’яже спицями. Біля неї чорний кіт. Побачив чужих, чкурнув під ліжко.

«Мурчик, вилазь, не бійся», – сміється пані Марія. Розповідає, що живе з ним уже 12 років. «Кіт має всі прививки», – дуже серйозно наголошує жінка і дивиться з-під окулярів.

Вона з Надвірнянського району, чує слабо, тому й вимовляє специфічно.

«От сину в’яжу светра, бо дуже хотів, – говорить пані Марія. – Він зараз у Чехії. Он, на стіні весільне фото моєї доньки. Тут такі умови, як удома. Лікували, капали, бо вени різала – душа боліла. А знаєте, чим більше зцілилась? Тою водою біля каплички».

У молодіжній палаті Люби та Ірини все рожеве, багато іграшок, повітряні кульки. Дівчата дивляться телевізор. Страшенно енергійна та балакуча Люба розповідає про себе. Вона з Коломийського дитячого інтернату, ніхто до неї не приходить, а от її сусідку Іринку часто навідує мама, приносить іграшки. Ірина геть не реа­гує на гостей.

«Вона хвора, – пояснює Люба. – Дуже нервується, таблетки п’є».

Люба тут знана вишивальниця. Веде показувати вишивальний кабінет. Там щодня збирається кілька жінок, вмикають телевізор, слухають, щось перемовляються і вишивають. Роботи справді чудові, можна робити аукціон – картини, серветки, рушники, подушки – все вишите нитками чи бісером. Окремо стенд з аплікаціями. Їх ніби маленькі діти робили, бо аплікації трохи незграбні, але дуже теплі.

Михайло Ферштей каже, що планують робити цех з вироблення свічок, аби зайняти тих «легших» підопічних. Зараз шукають допомоги.

З білим, як молоко, волоссям на коридорі в домашньому халаті стоїть пані Люда. У своїй кімнаті вона зробила окремий іконостас із фотографій рідних – дочок, онуків. Дозволяє роздивитися. Каже, рідні її навідують, бо їм близько, живуть у Франківську.

Уже на виході підбігає якась жінка з рожевим волоссям і в такому ж рожевому светрі у чорних квадратиках. Дякує, що заходили, обіймає.

А вже майже у дверях наздоганяє пані Слава – любителька іграшок. Забула показати зошит з кольоровими наклейками, які купила бухгалтер Леся. Прощається, просить не забувати.

P. S. Інтернат має багато пот­реб, на допомогу не треба якихось надзусиль. Жінкам не вистачає постільної білизни, одягу, засобів гігієни, побутової хімії, ниток, тканини для вишивання, фарб, книжок. Хто захоче допомогти, може принести всі ці речі в редакцію газети «Репортер» – ми відвеземо.