Цього тижня українці відзначили День волонтера і День Збройних сил. Всім добре відомо, що саме ці люди бережуть спокій у наших оселях. В основному завдячуючи волонтерам, бійці мають форму, тепловізори, взуття, автомобілі, інше. Та найголовніше – це моральна підтримка.
Героїня цього матеріалу – одна з легендарних волонтерок. Без жодних статусів, будь-яких нагород і привілеїв вона два роки допомагає хлопцям на фронті.
На війні вдосконалюєшся
Євдокія Попович (позивний – Степанівна) родом із Надвірної. Працювала у поліклініці, та коли почалася війна, вирішила – її місце на передовій. Тим більше, двоє її зятів на той час уже служили. Звільнилася з роботи, оформила пенсію – і на фронт.
«Спочатку я поїхала з волонтерською допомогою в сєвєродонецьку лікарню, – розповідає волонтерка. – Так сталося, коли у 2008 році у нас була повінь, то з цієї лікарні на нашу профспілку перекинули 15 тис грн допомоги. Ми про це пам’ятали. З’ясували, що їм треба багато ліків. Скупили медикаменти й повезли. Тоді я і побачила, що там із медициною – завал».
У грудні 2014-го до Степанівни зателефонував знайомий травматолог і запропонував поїхати в Піски. Вона не вагалась. Поїхала як звичайна медсестра та вже згодом працювала лікарем.
«На війні швидко вдосконалюєшся, зараз я роблю все, що доведеться, – каже Євдокія. – Лікарів тут немає зовсім, тож я веду прийом і в місцевих».
У Пісках Євдокія Попович провела рік і сім місяців. За цей час, у важких фронтових умовах, зуміла з нуля створити не просто звичайні медпункти, а справжні центри психологічної реабілітації для бійців, які повертались з передової. А під час ротації поїхала не додому, а в Луганську область, село Кримське, де продовжила свою медичну справу.
Там Степанівна облаштувала стабілізаційний пункт. Така собі міні-лікарня, де пораненим надають першу допомогу, щоби потім їх можна було транспортувати.
«Тут важко. Важко бійцям, важко нам. Я приїхала сюди, коли загинув командир роти 93 бригади «Оса» – Володя Цірик. Запізно приїхала… Мене дуже гнобить те, що я не потрапила сюди раніше. Володя помер дорогою до лікарні, а був би такий стабілізаційний пункт, як зараз…», – зітхає жінка.
Волонтери обладнали імпровізовану лікарню всім необхідним. Зараз тут є функціональні ліжка, апарат штучної вентиляції легень, рентген-апарат, дефібрилятор і хірургічний стіл.
«У мене є вся апаратура для невідкладної допомоги. Медикаменти, завдяки волонтерам, також є всі, – каже Степанівна. – Зараз тут лежить хлопчина на стаціонарному лікуванні, з отруєнням вихлопними газами з БМП. Вчора його важкого привезли. Є й хлопці з пневмонією. Загалом, усе що можна зробити тут на місці, ми робимо. Тепер у госпіталь відправляємо лише тоді, коли є важкі поранення».
Життя бійця – найвища нагорода
Працюють у медзакладі троє людей: сама Степанівна, стоматолог і боєць, який допомагає з хворими.
«Роботи є багато. Здалося б мені хоча б якусь дівчину на допомогу, та вони лише всі обіцяють, але не їдуть, – говорить Євдокія. – Нам і стоматологи дуже потрібні. У нас просто шикарний стоматологічний кабінет, також завдяки волонтерам, а лікарів бракує. Звісно, тут не платять, але найвища нагорода – це життя бійця».
Інколи вони змушені працювати цілодобово, не залишається часу навіть на сон. Та це ніщо порівняно з тим, що доводиться переживати емоційно. Особливо коли втрачаєш бійців, адже ці хлопці стають твоєю сім’єю.
«Це все допомагають переживати самі хлопці. Вони приходять просто поговорити і це допомагає. В такі моменти я розумію: якщо мені буде погано, то їм буде ще гірше. Тут не можна нюні розпускати», – каже жінка.
З язиком – до логопеда
На роботі Степанівна принципово говорить тільки українською, через що інколи виникають непорозуміння з місцевими. А на дверях приймальні у неї висить табличка з написом «У нас розмовляють українською мовою, а з язиком вам потрібно до логопеда».
«До нас прийшла тут одна місцева, я з нею розмовляю, а вона мені каже: «Я вас не понімаю». Ну я їй сказала, що не тільки розумію її, але й можу говорити російською, та не буду спілкуватися на цій псячій мові. А якщо вона мене не розуміє, то нехай йде туди, де її розуміють. Але вона не пішла і потім усе чудово «понімала».
Різдво на передовій
Різдвяні свята жінка хоче провести з сім’єю, тому планує невеличку відпустку в кінці грудня, звісно, якщо знайдеться, на кого залишити свою лікарню. Адже 2016 рік Степанівна зустріла на передовій разом з бійцями. Розповідає, що наші хлопці створили неймовірний салют, який запам’ятався їй на все життя.
«Сєпари стріляти не ризикували, хоча до наших позицій було чутно, як вони там співають», – сміється Степанівна.
Попри те, що святкували в польових умовах, на столі стояло вдосталь гостинців.
«Мені зробив приємне чоловік, який живе в Італії. Він там про мене читав і прислав посилку, в якій була червона риба, ікра, різні види сирів, ковбаси, шампанське, біле італійське вино та навіть келихи одноразові. Він зробив для нас чудове свято, – згадує Євдокія Попович. – А на Святвечір усе готували самі. До нас прийшли хлопці з Центральної та Східної України. Страшенно захоплювалися нашими колядками, дідухом. У нас навіть пароль на блокпостах був – «коляда». Все пройшло дуже добре. Було навіть спокійно».
Війна продовжується. Свої позиції ніхто не збирається залишати, а волонтери будуть допомагати доти, доки на передовій стоять наші військові.
«Я втомилася, втомилися і мої друзі волонтери, та здаватися не можна і ми будемо стояти до кінця, – переконує Степанівна. – Звісно, якби я знала, що можу піти, бо на моє місце стане інша людина, яка так само буде допомагати, я б трішки відпочила. Але такої людини поки нема, тож і в мене нема права на відпочинок».
