Рівно рік тому, у липні, в Івано-Франківську створили ініціативну групу «Поранені SOS», яка допомагає лікувати бійців з Прикарпаття. Тоді в групу об’єдналися четверо активістів, а нині це вже — приблизно 50 активних волонтерів, співпраця з українцями з усього світу, купа проектів, зібраних півмільйона гривень та допомога понад сотні поранених бійців. Керує групою франківська волонтерка Наталія Сербин. Вона й розповіла «Репортеру» з чого все починалося — про труднощі, про бійців, їхніх рідних, біль, силу волі й сльози щастя.
Наталія Сербин — громадська активістка, одна з тих, хто у Франківську починав Євромайдан. А потім з’явилися «Поранені SOS». Окрім Сербин, ініціативу створювали журналіст Наталія Кушніренко, громадські активісти Іван Вовк та Любомир Стринаглюк. Оскільки у Франківську немає військового шпиталю, то вирішили допомагати пораненим прикарпатцям, які лікувалися по всій Україні. Вся робота почалася через соціальну мережу Facebook в інтернеті. Завдяки волонтерам при військових госпіталях вони шукали інформацію про поранених земляків, формували базу даних. Гроші для бійців збирали через інтернет-аукціони, проводили різні акції, збирали пожертви від благодійників.
Ініціатива у Facebook виросла у потужний дієвий проект. За рік через «Поранені SOS» уже пройшло більше сотні поранених бійців, для яких назбирали з півмільйона гривень. Далі розповідає сама Наталія Сербин.
Помагає дуже незначний відсоток українців. Найприкріше, що нема самоорганізації людей на місці. Якщо в одному селі в армію пішли двоє-троє хлопців, то це не так багато, аби об’єднатися самим, допомогти й підтримати, а не відсахуватися від них. Була в селі, де половина чоловіків працює в Санкт-Петербурзі (Росія), їздить на дорогих машинах, а той хлопець, який воював, лежить поранений і нічого не має. Це страшна психологічна війна, ще гірше, ніж на фронті. Так багато солдатів каже.
Зараз кожен має робити щось добре. Коли близьку людину забирають в армію, тоді бачу, як жінки включаються в роботу. Аж тоді вони починають жити війною. Але не треба, аби такі приклади ставались у кожній хаті. Важливо помагати зараз, а не тоді, коли вже біда.
Вразила байдужість жінки із львівського госпіталю. У гнійній хірургії лежать хлопці з ампутованими руками й ногами. По коридору якась жінка везе їм їсти. Ті відра на тому возику дуже голосно тарабанять… Як вона могла таке робити, коли знала, які хворі там лежать? У них кожен зайвий звук викликав страшний біль.
А жахливі умови у київському шпиталі — ті ще радянські матраци, вікна, що не відкриваються… Там лише дитячі малюнки на стінах дають якийсь момент любові й теплоти, а решта все якесь вимушене.
Кава від героя. Поранені — це найменш захищена категорія. Держава нічого не зробила, аби їх забезпечити. Недавно зателефонувала Єлизавета Масляк — волонтер з київського госпіталю. Вона нам дуже допомагає. Розказувала, що зустріла бійця, який недавно у них лежав. Він продає каву в центрі столиці, аби хоч якось прожити. Люди купують ту каву і навіть не знають, що цей хлопець — герой. У нас теж таких багато.
Плаксіям і тим, що нарікають на життя, варто поспілкуватися з мамами поранених. Які це сильні жінки! Не чула паніки, невдоволення, нарікань. Люди чітко розуміють, що треба зібратися з силами і боротися.
Мама пораненого Тараса Мокляка зі 128 бригади сиділа біля нього в Києві, а тато в той час помагав збирати гроші. Батько «кіборга» Тараса Кукуляка все казав: «Син у мене борець, він сильний». А недавно мені подзвонила сестра загиблого добровольця Вадима Савчака з Бурштина і попросила допомоги для пораненого друга свого брата! Це сильні люди, з них треба брати приклад.
Після Іловайська до нас приходили люди і просили допомогти розшукати їхніх рідних. А найгірше для мене було, коли загинули «кіборги». Серед ночі телефонували мами і розшукували синів. То були десятки дзвінків! У голові не вкладалося, що багатьох людей, яких шукали, вже не було на світі.
Коли вже дуже втомлена, щось не йде в роботі — їду у собачий притулок від «Дому Сірка». Там забуваю про втому, агресію, негатив. Інколи просто вивертає, коли чуєш, як філософствують над війною під пиво чи горілку. Або йдеш в ОДА і розумієш, що в державі нічого не змінюється. Щодня бачиш тих поранених бійців… Інколи цього стає забагато. Єдиний порятунок — поїхати в притулок і спілкуватися з тваринами. Всім рекомендую. Це добра психологічна реабілітація.
«Побратими» — перший спільний проект з пораненим бійцем «Айдару» Петром Шкутяком. Є багато психологів, які хочуть помагати військовим. Якщо чесно, не дуже вірю в їх ефективність. У проекті «Побратими» нема найманих психологів. Ними є самі ветерани, учасники АТО. Вони пройшли навчання у військового психолога з Данії. Шкутяк їздив на такі заняття до Києва і він реально змінився — став активний, позитивний. Тепер буде проводити їх у Франківську. Суть проекту — солдати допомагають солдатам. На фронті у них у кожного був бойовий побратим, важливо знайти його і в цивільному житті.
Робили виставку художника Володимира Безрукого у Галичі. Він нині служить в АТО і там малює портрети бійців. Продаємо його картини на аукціоні, аби зібрати гроші для поранених. Одного разу прийшла група школярів. Походили, подивилися, а потім повитягували з кишень усі гроші, що мали, і дали нам. Діти просто унікально відчувають цю війну і бачать ті портрети бійців — якось правдиво. Одна надія на це нове покоління. Вони вже готові щось робити.
Гроші в цьому житті — ще не все. Дізналися, що в київському госпіталі лежить поранений боєць із Калуша — Данило Семчишин. Він не хотів жодної допомоги, просто попросив поїхати до нього додому і зняти відео, хотів побачити своїх донечок. Коли він пішов в АТО, у нього народилася донечка, яку бачив лише раз. Зараз Насті сім місяців, а старшій, Марічці — шість років. Ми з Андріаном Волгіним поїхали в Калуш і зняли відеоролик. Переслали йому. Марічка на відео кричала: «Дуже-дуже люблю тебе татку». В палаті всі плакали.
Андріан Волгін — доброволець батальйону «Донбас», був поранений. Ми йому допомагали, а зараз він помагає нам.
Фонд поранених бійців. Хочемо створити такий проект, в якому люди помагали б конкретним пораненим. Прочитали б його історію і могли перевести кошти. Боєць їх може використати не одразу, а коли буде якась велика потреба. Є дуже багато людей з-за кордону, які помагають своїм землякам. Наприклад, усі кошти, які надіслали для пораненого бійця 51 бригади Василя Бібика — від його землячок з Долинщини, які живуть у США. Люди, які відірвалися від рідної землі, помагають тим, хто цю землю захищає.
Журналіст, волонтер «Поранені SOS» Наталія Кушніренко:
Помагати пораненим зголошуються дуже різні люди. Вони не багаті, себе називати не хочуть. Просто приходять і приносять гроші. А ми не беремо жодних коштів, бо є такими інформаційними посередниками — лише передаємо реквізити поранених чи їхніх батьків, а люди помагають їм напряму.
У мене є знайома — їй 80 років, аптекарка, етнічна росіянка. Ця бабуся, з отакими великими окулярами, спираючись на куштур, щомісяця приносить 50 грн. зі своєї мінімальної пенсії! Якось пробувала повернути їй цю купюру. Та аж образилася, мовляв, це найменше, що вона може зробити! Сказала, якби мала бодай наполовину менше років, нічого б її тут не стримало як медика, коли там помирають хлопці. Ті 50 грн. я плачу на рахунок когось із бійців, а квитанцію віддаю їй.
Волонтер київського госпіталю Єлизавета Масляк:
За цей рік було багато і хорошого, і сумного, але можу сказати одне — у наших хлопців незламний дух. Вони все кажуть: «Ну таке, нога подряпалась». Хоча в очах від болю аж іскри світяться.
Завжди згадую Михайла Фрика з Галицького району. Надзвичайно стійкий та стриманий в розмові про війну, але балакучий щодо літератури, мистецтва, кіно. Переживши полон і справжню боротьбу за життя, він просто був радий, що вижив.
І добрим словом можна зробити щось магічне, дати надію, що все недаремно і ми варті наших бійців.
Доброволець батальйону «Донбас» Андріан Волгін:
Я воюю на сході, та коли приїжджаю додому, аби відволіктися від війни, помагаю людям, які зараз на фронті, їхнім сім’ям. Аби знали, що вони не забуті. Це важливо.
Ще б я взагалі ліквідував деякі державні органи. Їхні працівники лише вміють переносити папери з одного кабінету в інший. А такі ініціативи як «Поранені SOS», їх є багато подібних, показали, що прості люди можуть працювати краще. Що в обороні, що в медицині волонтери вже зробили стільки, скільки держава не змогла за всі роки незалежності.
Comments are closed.