У районі гори Піп Іван Мармароський 5 квітня декілька людей потрапили у снігову пастку. На допомогу їм вирушили прикарпатські волонтери-рятувальники з Marmaros Rescue Hut.
Прикарпатець Богдан Фаштрига брав участь у порятунку. Чоловік у facebook розповів про перебіг рятувальної операції. Репортер передає розповідь чоловіка з незначним редагуванням.
Більш-менш короткий опис та аналіз НС, що розгорталася 5-6.04 в районі Попівана Мармароського – с. Crasna Viseului та участь команди Marmaros Rescue Hut у ній.
В районі одинадцятої години ранку 5.04 мене набирає Roman Semak і повідомляє, що у нас таки сьогодні пошукові роботи, які днем раніше буди скасовані через своєчасний вихід на зв‘язок групи з десяти осіб. У скріншоті повідомлення інформація про зникнення двох людей, батька і сина 2009 року народження в районі полонини Струнги. В останньому їхньому повідомленні від 9 вечора 4.04 вони замерзали на вершині Попівана. Ми звертаємося до ДСНС, які повідомляють, що один «Шерп» уже поїхав на пошукові роботи, інший готується до виїзду. У скріншоті знаходжу вотсап заявниці Аліни, яка є сестрою тринадцятирічного хлопця і дізнаюся більше інформації про місцезнаходження і стан справ.
На зв‘язку зі мною Oleksii Tryhubiak, приймаємо рішення долучитися до пошукових робіт, бо усвідомлюємо свою професійну придатність та ефективність для вирішення низки питань у тому, чим часто доводиться займатися на хребті (впевнено пересуватися та орієнтуватися в найогиднішу погоду, яка там тільки може бути і витягувати потерпілих з того місця, яке у дідька на рогах).
Ромчик їде з Косова, Олексій мчить з Франківська, о 2 дня пакуємо лижі та спорядження в Медоїда і газуємо до Ділового, там нас вже чекає Yurii Grypas. Повідомляємо прикордонників про свою участь, пробиваємося крізь бездоріжжя на авто вгору до мостика щоб зекономити сили, дорогою зустрічаємо спочатку несправний Шерп, який сумно нудьгує в Ялині, потім справний Шерп, що везе вниз двох потерпілих і декількох дснсників.
Ті повідомляють, що знайшли на Лисичій групу з шести осіб, ймовірно втікачів до Румунії; група попросила про допомогу, бо шось пішло не так, – одягнуті на весну у місті люди трохи не чекали -10° і вітер швидкістю 40-50 км/год в квітні. Про батька з сином вони знають, але ніякою інформацією з приводу їхнього місця перебування не володіють, – у погану погоду ДСНС на Попіван не ходить.
Далі зустрічаємо інших чотирьох з цієї ж групи, ті вже спускаються в супроводі прикордонників зі зброєю і дружньо запевняють нас, особливо їхній провідник, що крім них нагорі нікого не було (п*здять).
Ми ж продовжуємо підйом, і в районі 9 вечора отримуємо повідомлення від Аліни, що брат живий, дуже змерз, ледь говорить, але ще дві-три години протягне, дочекається нас. Про батька інформації немає.
Увесь цей час ми уявляємо собі тринадцятирічного хлопчину в жахливій погоді на одній із найсуворіших карпатських вершин, і з моменту отримання локації посередині між вершиною Попівана і початком поля Секс на пляжі, вмикається лампочка така блимаюча в голові: «можливо, його життя у наших руках»
З цього моменту все інше має менше значення, є лиш «ніхто крім нас», бо справді ми єдині люди в Україні, що здатні працювати там за будь яких погодніх умов та часу доби.
О 10 годині прибуваємо з Олексієм на базу, завдяки дівчатам нагорі термоси з чаєм і бутерброди вже готові, на столі нас чекає гарячий борщ. Ми вдячно запаковуємо його в себе, бо наступна гаряча їжа буде нескоро, пакуємо все необхідне і газуємо нагору. Стежки немає, все передуто, сніг до 1500мнрм мокрий і липне до камусів, тому з кожним кроком тягнеш на нозі лишній кілограм снігу.
Вище зони лісу сніг стає сухим, що неабияк нас тішить (стабільний мінус напередодні зменшує імовірність сходження лавин), однак видимість падає до п‘яти метрів, і ми потрапляємо в класичне карпатське нічне молоко, – густе і темне як міцна кава, загадкове і сповнене сюрпризів як довоєнна ідентичність пересічного українця.
В доброму темпі залітаємо на отриману локацію, між 12 та 1 ночі прочісуємо її вздовж і впоререк, але знаходимо лише порожній міський наплічник чорного кольору. Далі приходить оновлена локація, – Сашко уже 1,7 км від нас, у найглибшій дупі Мармаросів на території Румунії.
З одного боку ми розуміємо, що місцевісць там особливо складна, зараз ніч, під ногами фірн. З іншого – у нас є гарантії того, що він ще живий і ми його таким застанемо якщо приймемо рішення негайно слідувати до нової локації, а крім нас в ближчі 6 годин туди не добереться ніхто. Логічно, що рішення прийняте швидко і правильно, ми оперативно знаходимо сліди двох людей. Один з них, на жаль, через 100м обривається замерзлим чоловічим тілом. За нашими оцінками, смерть настала не менше шести годин тому. Зберігаємо локацію, робимо фото, рухаємось далі. На годиннику 1.09
Після спуску до 1800мнрм сніг стає сухим та пухким павдером, сліди потерпілого чіткі, ми дуже швидко скидаємо висоту, насолоджуємось спуском і забурюємось в сліди давніх масивних лавин, вони зійшли після попередніх відлиг, і своїм мікрорельєфом радше нагадують льодопад, аніж звичні нам карпатські лавини. Нижче 1300мнрм спуск на лижах перетворюється на марну трату часу, ми спішуємось і рухаємось слідами далі, аж поки не знаходимо зненацька спантеличеного і втомленого чоловіка
– ти шо тут робиш?
– (ніяково) гуляю
– а чого сюди забрів?
– (теж ніяково) та просто
Можна тільки уявити увесь жах знесиленого та замерзлого організму, який розуміє що ці двоє злих придурків тут явно не гуляють і не просто. Ми розпитуємо про інших двох (шістьох спіймали, один на вершині, ще один ось тут), на що Сашко відповідає, що один, двадцятичотирьохрічний рушив звідси вниз о сьомій вечора, а ще один задовго до нього. От тільки виглядає Сашко явно не на 13, і взагалі, виявляється, йому 33. Далі розмова заходить про доцільність таких маневрів і цінність життя чоловіка, який виявився батьком Саші та Аліни.
Морально-етичні аспекти ситуації – це глибока і безкінечна філософія, у яку потрапляє уся ця сім‘я, ми ж тут щоб надати допомогу.
Руки Сашка без рукавиць, з серйозними обмороженнями і дрібними порізами від контакту зі снігом, кровотеча не сильна, але стабільна. На ногах два різних міських кросівки, пальці ніг обморожені також. Увесь одяг мокрий, свідомість уже досить каламутна, потерпілий як мінімум добу нічого не їв і викликає 112. Зігрітися самостійно або рухатися далі у нього змоги більше немає. Він просто стоїть аби не сідати і не замерзати сидячи. На годиннику 1.51.
Ми з Олексієм чудово розуміємо, що життєдіяльність його організму треба продовжувати як мінімум 5 годин, поки на світанку не відбудеться евакуація гелікоптером, але, можливо, значно довше.
Оцінюємо локацію як безпечну у випадку сходження лавин і помітну для гелікоптера. У розмові із 112 пояснюємо де ми, скидаємо координати, повідомляємо про дуже складну та винятково важкодоступну локацію, – знизу завалений лавинами каньйон, згори два вузькі кулуари, транспортування можливе лише гелікоптером. Тим не менше, локація безпечна у випадку сходження лавин і добре помітна з повітря.
Надаємо домедичну допомогу, – в хід іде бинт аби зупинити кровотечу на руках, спальник щоб зігріти потерпілого, міцне як людська тупість і вічне як любов рятувальне покривало і уся наша майстерність аби хоч якось розпалити багаття з мокрих смерекових гілок і ефективніше гріти Сашка. Заливаємо в нього півлітри чаю, засовуємо трохи шоколаду і бутербород, розповідаємо цікаву історію, хлопцеві стає краще, але обмороження від такого не минають.
Вдається розкласти багаття, але тонка смерека згорає миттєво, нічого не даючи взамін, тому й самі одягаємо усе що взяли, залазимо в свої бівачні покривала, повідомляємо про стан справ прикордонників, ДСНС, рідних. Спокійні засинаємо в районі 3 ранку аби грітися один біля одного лежачи у ак‘ї (рятувальні сани) і зустріти гелікоптер на світанку.
Сашко спить на карематі.
О 6 бадьоро прокидаємось, витоптуємо і робимо помітною латинську Н як позначку для гелікоптера.
7 ранку – евакуації нема. Дзвонимо повторно, румунські рятувальники запевняють нас що зараз метеоумови не дозволяють підійти до нас, тому очікуються зміни у погоді. Так минають сонні для нас з Олексієм, але болючі і неприємні для Сашка години.
О 10.30 вперше чуємо гелікоптер, але поки не бачимо
11.40 – уже бачимо, але наразі до нас не летить
Голод, втома і зневоднення ще не даються взнаки, але ми дуже не хочемо зіткнутися з ними на підйомі нагору. І тут як двоє янголят до нас прибувають Ромчик і Юрчик, пригощають нас кавою, чаєм, бутербродами.
На підйомі ввечері вони замикали нашу групу, і були увесь цей час в притулку на низькому старті. Цікаво, що серед ночі у притулок прибула ще група рятувальників з ДСНС, але у двох попередніх випадках з двох вони на хребет не підіймалися, тому цей теж не став винятком, та й необхідності у їхній присутності не було, – ми підтримували зв‘язок, а за те, що відбувається на територія Румунії відповідає Румунія і її рятувальники, які спрацювали просто блискуче.
Близько 2 години дня гелікоптер підходить ближче до нас і з допомогою лебідки висаджує на тросі двох рятувальників, які виявляються винятково професійними, мотивованими і досвідченими спеціалістами. Так нас стає семеро. Один із гелікоптерного десанту, Сорін, цілком аргументовано пояснює очевидну нам ситуацію, – лавинна небезпека через потепління висока, наш шлях назад на Струнги може бути непередбачуваним, тому колеги готові взяти на свої плечі транспортування нашого рятувального загону до автотранспорту, далі до території України і подальшу передачу нас українським прикордонникам із гарантією виключення будь яких негативних наслідків для нас.
Знаючи особисто багатьох румунських рятувальників, проконсультувавшись з нашими прикордонниками, погоджуємось на цю пропозицію, і наступні дві години проводимо в повітрі на борту Аеробуса або у винятково приємному спілкуванні з румунськими колегами. Тут була розгорнута масштабна пошукова операція, на стоянці біля двадцяти автівок із гірської рятувальної служби, поліції, прикордонної поліції, медиків, надзвичайників, команди забезпечення гелікоптера. Здається, вони не вірили в існування в Україні людей, здатних на такі виправи, але то вони ще не бачили як ми набуваємось 
.
Тим часом, близько 4 дня Сашка з рятувальної люльки на лебідці гелікоптера переміщують прямо до карети швидкої допомоги. До цього моменту його самопочуття вже стало страждати від токсинів, що почали потрапляти у кров з обморожених пальців, тому евакуація була дуже своєчасною. Також ми дізнаємося про долю двох інших зниклих безвісти, – їх, обморожених та знесилених знайшли на спуску до села.
На цьому рятувальна операція закінчилася, – для нас вона тривала більше доби і виявилася цілком безпечною і успішною, румуни пригощали кавою, безалкогольним пивом та снеками, на кожному кроці висловлюючи свою подяку нам та підтримку нашій країні, однак навіть дрімаючи на подвір‘ї прикордонної поліції у Valea Viseului різкі звуки будили мене, бо складалося враження що поруч сунеться чергова лавина, і її треба провести поглядом.
Близько 7 вечора нас передали українським прикордонникам, і на питання високопоставленого офіцера Романові і Олексію хто ми вбіса такі, один не вагаючись відповів «розпиздяї», а інший «профіки». Мабуть, обидва слова конкретизують нас у доброму симбіозі цих обширних матерій. Запітонивши смачнезної шаурми, ми з Юрчиком ще забрали з долини Білого Медоїда, пораділи одному з кращих днів сезону, і роз‘їхалися по домівках.
Маленькі нотатки:
Comments are closed.