Минулого тижня на Прикарпаття приїхали 37 школярів із Лисичанська. Їх привезли сюди волонтери, аби діти трохи відпочили від щоденних пострілів і тривоги. Хоча б на трохи. Лисичанських школярів розселили по родинах прикарпатських соціальних працівників. Марія Пилип’як із Липівки Тисменицького району взяла до себе трьох хлопців. У жінки є 12-річний син Віталік, і вона була впевнена, що він втішиться новим друзям зі сходу.
Про війну, Донбас і дружбу «Репортеру» розповіли діти з прифронтового міста.
Про чупакабру та українську «фішку»
У Марії Пилип’як Володя, Олексій та Ваня вже п’ятий день. Раніше хлопці не були знайомі, потоваришували вже на Прикарпатті. Говорять українською, стараються, хоча вдома спілкуються російською.
У їх розпорядженні дві кімнати і ще літня кухня, там Віталіка комп’ютер. Діти освоїлися, почувають себе вільно, сміються. Одразу й не зрозумієш, хто тут господар. Аж поки не почнеш розпитувати. Найбалакучішими виявляються саме гості. Хлопці охоче про себе розповідають, перебивають одне одного. Про війну говорять спокійно, кажуть, лише чують постріли, і трохи трясуться вікна. Але вже не бояться, звикли.
13-річний Ваня Герасименюк розповідає, що вдома рідні поділилися на два «фронти»: батьки були за поїздку на Івано-Франківщину, а от бабуся з дідусем – проти.
«Бабця казала, хай сидить удома, зараз такий час, що треба бути усім разом, а не їхати у незнайому сім’ю», – розповідає Ваня.
Саме бабуся нині найбільше хвилюється, на день по декілька разів дзвонить пані Марії, питає, що до чого. Бабця у Вані притримується проросійських поглядів, тому, напевно, так насторожено ставиться до поїздки внука на Західну Україну. Батьки у хлопця – журналісти, тож він у курсі всіх подій. Та й інші хлопці не з чуток знають, що зараз відбувається в Україні. Віталік щодня дізнається від своїх друзів щось нове – про війну, сепаратистів, про Донбас. А сам розповідає їм місцеві легенди. Наприклад, про Місяць: коли людина спить, а на неї світить місяць, то, мовляв, можна стати лунатиком. А ще – про чупакабру.
«Та у нас й на Донбасі чупакабра є», – говорить 13-річний Володя Міненко.
Він із Первомайська, але ще в липні з батьками виїхав звідти, бо місто було під контролем сепаратистів. Одне село, інше, і так, тікаючи від обстрілів, вони опинились у Лисичанську.
«Володя у нас майстер інтерв’ю, – каже пані Марія Пилип’як. – Коли побачила Ваню і Володю, то відразу зрозуміла, що то мої. Володя давав інтерв’ю, а поряд стояв Ваня. Бачу, хлопці приблизно таких років, як мій син. Думаю, це точно два мої. А потім ще Олексій підійшов».
Олексій Бервено тут за старшого, йому 14.
«Він мені багато в чому допомагає, – каже пані Марія. – Я несу кульок, то він хапає в мене з рук».
І найспокійніший. Тато Олексія – міліціонер, мама – медпрацівник. Чи приходили повістки? Ні, спокійно каже Олексій, на війну з Донбасу не беруть.
«Там погляди різні у людей і можуть бути диверсії, – пояснює Володя. – Якщо на Донбасі половина за Росію, то як їх можна проти таких самих ставити?».
Ваня привіз з собою гітару. Грає щось хлопцям, як попросять. Просять часто. Переважно співає пісні російською. Але є в нього, як сам каже, «фішка» – пісня про єдину Україну.
Пані Марія метушиться коло дітей і все приговорює: «Які ж вони в мене цікаві!».
Хочеш жити на Донбасі – будь авторитетом
Пообідали і гайда у місцевий Будинок культури в бібліотеку. Але не книжки читати, а в інтернет-клуб. І поки хлопці одягаються, пані Марія ділиться своїми переживаннями. Зізнається, що перші дні було важко.
«Я не спала, не їла, переживала, аби дітям сподобалось, батькам, – каже жінка. – Вони всі різні, думала, як між собою поладнають, а тепер я вже знаю кожного характер, звички і вже легше. Батьки дуже вдячні, наприклад, мама Олексія, що не слово, то каже «спасибо».
«Хочемо показати, як ми живемо, як то є, що ми любимо дітей, а не те, що про бандерівців розказують», – додає мати пані Марії Ганна Стефанків.
На подвір’ї нас уже чекають хлопці. Бабуся Віталіка розвішує випрані їхні речі.
«Ой, як добре, що погода гарна, – тішиться пані Ганна, – швиденько все висохне».
Йдемо селом. Ваня – на ровері Віталіка – попереду, хлопці позаду. Віталік міряється зростом з Олексієм, він йому якраз по шию.
«У вас села більш цивілізовані, у нас селам уваги не приділяють», – каже Володя.
«І у вас тут городів так багато, у нас на Донбасі по сотці дають, а тут гектарами», – під’їхав на велосипеді Ваня.
Олексій каже, що люди тут добріші.
«Так, – знову підхоплює Ваня. – Тут усі розмовляють одне з одним, а там зараз такий час, що один одному горло хоче перегризти».
«Щоб жити на Донбасі, треба бути авторитетом», – підсумовує Володя.
До інтернет-клубу прийшли трохи раніше. Тож поки є час, хлопці показують місцевий храм, де відвідують заняття молодіжної організації «Українська молодь – Христові» (УМХ).
«Шоста година вечора і вони вже тут, і так до дев’ятої, – каже Марія Пилип’як. – Слухають священика, потім грають у теніс, футбол, там також є інтернет».
На зустрічах УМХ хлопці й познайомилися з місцевими сільськими дітьми. Сьогодні мали йти разом з Віталіком до школи, щоправда, у різні класи. Але пані Марія зробила для них вихідний.
«Я сьогодні прийшов до школи, а мене всі питають, де хлопці, мали сьогодні прийти, а нема», – каже Віталік.
Лисичанських дітей запрошують у гості односельчани Марії Пилип’як, на днях були й у Франківську. Фотографували все, що бачили, каже пані Марія. «У вас все таке кольорове, у нас сіро», – говорять діти.
Наступні дні у пані Марії вже розписані: зоопарк у сусідній Хом’яківці, драмтеатр та музей «Писанка» у Коломиї, кінотеатр та аквапарк у Франківську.
Діти з Лисичанська радіють новим друзям і поки не хочуть їхати додому. А Віталік вже тепер не хоче їх відпускати.
«Отак ми йому на голову впали, то один жив, а тут три брати», – сміється Ваня.
«Брати» – так просто і щиро, напевно, й сам не помітив, що сказав. І відразу пригадуєш слова отця Івана Рибарука з Криворівні: «Найкраще у цій ситуації – дітей возити, туди-сюди, вони все зроблять. Діти не дадуть брехати».
Марія Пилип’як готова відправити й свого Віталіка на схід у гості. Але коли там все буде спокійно.
