Дорога до Маріуполя – це близько 30 годин досить сумнівної насолоди від «Укрзалізниці». Адже в цьому керунку чомусь пускають розбиті вагони, та й персонал, м’яко кажучи, не з «наших». Наприклад, під час закривання вікна в купе (а це робилося за допомоги кувалди й ломика, чесне слово!) чи ремонту міжвагонних дверей, що регулярно злітали з петель, чи відновлення зливу в туалеті доводилося вислуховувати, як же ж добре все працює на російській залізниці. І все це пересипано «ватними» міркуваннями про недолугість України та велич східного сусіда…
Отже, враження від дороги були не найкращими. Але далі стало легше…
День міста маріупольці святкували у вишиванках
Захід поможе?
Кілометри, ні – десятки кілометрів парканів, за якими стирчать труби. Місто, його мешканці здаються придатком до цих монстрів. Важке повітря. Навіть те, що здалося росою на павутинні, виявилось металевою пилюкою, яка летіла з одного з заводів. Про війну, яка неподалік, добре нагадує згорілий будинок міської адміністрації в центрі.
Та насправді Маріуполь живе не лише заводами. Це великий історико-культурний центр, що об’єднав українську та грецьку діаспори. Розгалуженість різних юнацьких організацій зіграла із сепаратистами злий жарт. Адже тут, як і в цілому на Сході, їх, скоріш за все, планували використовувати для виховання дітей у радянсько-піонерському дусі та поклоніння величі примарної «новоросії». Та вихователі з вчителями не дозволили. Мало того, один із тутешніх парадоксів власне в тому, що діти більш патріотичні, ніж дорослі. Саме молодь і стала кістяком інтелектуальної та фізичної оборони Маріуполя.
І волонтерів тут чи не найбільше, ніж на всіх звільнених територіях. Прості люди самоорганізувались у потужні, іноді просто унікальні групи. Наприклад, є волонтери, які готують їжу для блок-постів. Бійці віддають їм свої продукти, що отримують централізовано, а волонтери повертають їх у вигляді сніданків-обідів-вечерь. І хоч вони готують на значно більше людей, ніж звичайна польова кухня, волонтерський суп смачніший.
Також вони ремонтують військові автівки, допомагають переселенцям і дітям-сиротам, організовують дитячі екскурсії на Західну Україну. Загалом, своє прагнення бути Україною маріупольці продемонстрували, коли цьогоріч вийшли на святкову ходу на честь Дня міста у вишиванках. Десятки тисяч «вишиваних» людей заполонили вулиці, чим викликали шок у ворожих пропагандистів. До речі, росіяни так і не повірили, що це відбулося добровільно.
Однак, Маріуполь таки потребує підтримки «західняків». Бо через російські чи куплені росіянами ЗМІ місцевим активно «втирають», що на заході їх вважають зрадниками. Натомість тут радо приймають будь-яку підтримку. Бібліотеки та школи міста вже отримали перші посилки з україномовними книжками та патріотичною літературою. А діти майструють ангеликів – за інструкціями галицьких майстринь.
24 кілометри до…
Найближчий рубіж, до якого підійшли сепаратисти на Маріупольському плацдармі, – це нині відоме на всю Україну Широкине. Якщо їхати трасою, то це десь 24 км від центра Маріуполя. А якщо розраховувати за польотом «градів» – ще ближче.
Зараз Широкине обороняють морські піхотинці. Більшість із них – це ті, хто не зрадив Україну в Криму. Дехто почав воювати ще навесні 2014-го. До речі, морпіхи свій прихід на азовське узбережжя одразу почали з перемоги.
Сьогодні Широкине надійно прикривають українські морпіхи
Тоді був великий галас на тему, що полк «Азов» залишає Маріуполь, а натомість там ставлять необстріляну морську піхоту – зрада, злив і т. д. Сепаратистам ця тема сподобалась, вони організували широкомасштабний наступ і… потрапили у вогняну пастку. Після тих втрат їх вистачало лише на поодинокі артобстріли українських опорних пунктів.
Нині наші хлопці чи не щодня дістають з колись курортної землі десятки нових російських протипіхотних мін. Узагалі, якщо відверто, то заміновані донбаські землі – важка проблема на десятки років. Адже, якщо мінні поля, що ставили українські військові, задокументовані, то терористи, звісно, не звітували. Причому «визволителі новоросії» намагаються мінувати місця, де гуляють діти або селяни випасають худобу.
Ці міни сапери називають «чорна вдова»
На фото можна побачити міни, які сапери називають «чорна вдова». Вони мають на детонаторі чорний хрест, людину не вбивають, а калічать. Міна відриває частину ноги, але вибуховим напрямом нищаться кістки та хрящі всередині тіла. І до кінця життя людина залишається не просто інвалідом, а переживає страшні болі. Крім цього, ці «російські вітання» українцям максимально зроблені з пластику, тож для їх виявлення треба мати спецобладнання. Ця пекельна машинка заборонена всіма конвенціями, в Україні запасів подібних мін ніколи не було. А Росія – коли вона зважала на міжнародні угоди?..
Загалом під Маріуполем є три ешелони оборони. В основному це взводні опорні пункти із заліза та бетону. Всі бункери розташовані так, аби повністю покривати обстрілом сектори можливого наступу.
Хитка тиша
Сьогодні треба забути про молодих і недосвідчених строковиків. В основному Маріуполь обороняють люди з досвідом. Усі вони призвані до української армії під час різних хвиль мобілізації. Багато хто служив ще в Афганістані. Але головне – вони мають чітку мотивацію, знають – навіщо, чому, як.
На бойову підготовку українських військових не шкодувалось ані часу, ані боєприпасів. Танкісти, артилеристи та й прості піхотинці на полігонах стріляли стільки, скільки треба. Готували всіх досвідчені офіцери. До речі, чимало бійців залишилось тут і після того, як їхню хвилю демобілізували, бо вважають, що війна має закінчитись принаймні на кордоні з Росією 1991 року.
Зараз на фронті хитка та оманлива тиша. Вона відносна, бо час від часу всюди стріляють. Не можна забувати – війна триває, вона не скінчилась. Направду ворог лише чекає, що ми пробачимо йому анексію Криму, змиримось з окупацією Донбасу чи просто втратимо пильність. Не дочекається.
