18-річний Ігор Гайдайчук із Тлумача на вигляд – звичайнісінький підліток: невисокий, худорлявий, зі стильною стрижкою. Одразу й не скажеш, що цей хлопчина може воювати. Але це тільки перше враження, бо він направду воїн.
Якось, повертаючись додому після навчання в коледжі, Ігор побачив білборд із рекламою-запрошенням у Збройні сили України. Тоді й зрозумів, що хоче служити в армії. Пішов у військкомат, а там сказали, що на строкову службу беруть лише тих, кому виповнився 21 рік. Та це хлопця не зупинило. 14 квітня 2016 року, на свій 18-й день народження, він підписав контракт.
Ігор служив в окремій роті РХБЗ (радіаційного, хімічного та біологічного захисту) 72-ї окремої механізованої бригади. Та спершу пройшов навчання на полігоні в Яворові Львівської області. Хоча фізично було дуже важко, цей період згадує з посмішкою.
Ну а далі були Волноваха, Маріуполь, Авдіївка. Ігор каже, що страшно було лише спочатку, потім до війни просто звикаєш. Обстріли й вибухи стають буденною справою.
«Ми були в підвалі триповерхового будинку, коли до нас прилетіла ракета «Граду», – згадує свій перший бій Гайдайчук. – Вона пробила два поверхи і застрягла над нами, але не вибухнула. Нам тоді просто пощастило».
Та на війні остерігатися треба не лише обстрілів. Нерідко бійці стикаються з місцевими, які тільки й чекають нагоди нашкодити. Хтось псує військовим техніку, а хтось приносить «гостинці з сюрпризом».
«Був випадок, коли принесли банку меду, а всередині була граната, – каже Ігор. – А якось бабуся принесла просто молока. Один з наших напився, а на ранок його вже й не було».
11 листопада минулого року, під час чергового наступу бойовиків, Ігор отримав важке поранення. Йшов бій, хлопцям були потрібні тепловізори, він вийшов з укриття, і потрапив під обстріл.
«Спершу куля прошила ногу, я впав, але спробував піднятися, потім ще одна куля пробила живіт, – згадує боєць. – Позаду мене була воронка від 120-ти міліметрової міни, я туди заповз і став відстрілюватись. Потім мене забрали наші хлопці».
Тоді Ігор втратив багато крові і навіть кілька днів пролежав у комі, але, на щастя, все обійшлося.
Його мама, пані Галина, дізналася про поранення сина з новин. До того вона була впевнена, що він потрапив у госпіталь через запалення легень. Ігор не зізнавався рідним, де саме служить. Казав, що в Києві сидить у частині.
«Я просив журналістів, щоб заховали обличчя, але вони зробили по-своєму, – говорить боєць. – Не хотів турбувати рідних, було дуже соромно».
До речі, хлопець і зараз далеко не всім розповідає, що воював. Якось зайшов у маршрутку, показав водієві посвідчення учасника бойових дій, а той одразу спитав: «Де ти його купив?».
«Я не став щось пояснювати чи виправдовуватись. Просто мовчки витяг гроші і заплатив. Тепер те посвідчення вже нікому не показую», – каже Ігор.
Попереду в нього ще одна операція, адже після поранення в живіт медики зробили йому колостомію (операція, під час якої кишку виводять назовні через отвір у стінці живота). Де його оперуватимуть – чи в Україні, чи за кордоном – Ігор ще не знає.
Знає точно, що після лікування має повернутися на передову. А коли закінчиться війна, хоче поступити в університет і стати інженером.
Зараз і родина Ігоря Гайдайчука, і волонтери збирають гроші йому на операцію. Якщо хтось може допомогти, то картка ПриватБанку – 5168 7573 1669 7913, Чайківська Галина Олександрівна (мама Ігоря). Вони будуть раді будь-якій сумі.
