Ветеран із Чернівців на псевдо Спартан майже рік пробув у російському полоні. Туди потрапив у 19 років під час перших боїв на Київщині. З полонених знущалися фізично та психологічно: били, припалювали свіжі рани розжареним металом, погрожували вбити та змушували вчити російські вірші та пісні. Більшість часу чоловік провів у Курському СІЗО.
Через постійні побої, голод та нестачу вітамінів у Спартана почалися проблеми зі здоров’ям. Після повернення додому він полишив службу. До полону Спартан був розвідником у гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс”, зараз – передає свій досвід молоді під час бойових вишколів. Суспільне Чернівці розповідає історію ветерана.
У полон Спартан потрапив у селі на Київщині. Під час першої розвідки село здавалося безпечним: місцеві поралися по господарству, кололи дрова. Наступного дня почався штурм. Коли українські військові заходили в село, то не очікували, що побачать техніку з танками, а сили противника переважали їхні.
І ми з вісьмома розвідниками потрапили у кільце, з якого неможливо вибратися. Ми зазнали великих втрат: мій командир загинув, начальник розвідки втратив ногу, всі хлопці отримали поранення. Я як кулеметник йшов крайнім, то шквал вогню був таким, що уся земля була в дірах, – розповідає ветеран.
У тому бою чоловік отримав вогнепальне поранення стегна, а від розриву снаряда поблизу – контузію. Коли отямився, біля нього вже були російські військові. Під час обшуків у Спартана знайшли десять шоколадок. Каже, командир завжди наказував не брати із собою на операції документів та телефонів. Завдяки цьому зміг вдати із себе солдата-строковика.
Деякий час російські військові утримували його у підвалі й годинами допитували.
Били по голові. Припалювали рани розкочегареною кочергою. Грали у хорошого й поганого поліцейських: спершу били, а потім говорили нормально. Кажуть: “Ми зберегли тобі життя, але ти нічого не розповідаєш, доведеться тебе вбити”. Вели мене полем, поклали автомат біля вуха й вистрілили. Я досі не знаю, чому залишили мені життя, – розповідає Спартан.
У полоні з цивільними
Гвинтокрилом Спартана й інших полонених доправили у табір в Курській області. Каже, очікував побачити там військових з інших частин, натомість – було три десятки цивільних з Бучі.
Їх викрали силоміць. Хтось випадково одягнув футболки, як у військових, хтось – невчасно вийшов з дому. Виходите з намету, беретеся хороводом й пересуваєтеся табором, як багатоніжка. Інакше ніяк – одразу починають бити. Ведуть до бочки і дають 50 секунд чи й менше, щоб поїсти гарячої їжі. Не встиг – б’ють палками, – розповідає Спартан.
14 червня Спартан називає “чорним днем” свого життя – тоді потрапив до Курського СІЗО. Автозак, в якому їх везли, був розрахований на десятьох, – до ізолятора в ньому їхало вдвічі більше людей.
Я притулявся до стінки, а до мене ще двоє людей. Не те що рухатися, там дихати не можеш. Одне бажання – вийти з автозака, бо я задихався. Якщо раніше ми ходили з опущеною головою, то в СІЗО мало не торкалися головою свого взуття, – розповідає чоловік.
За словами Спартана, він одразу зрозумів, що потрапив у нехороше місце.
Біля мене був дід з Бучі, якому понад 70 років. Його росіяни били постійно. Били його так, як і мене, – каже ветеран.
Тортури полонених знімали на камеру
Спартан розповідає, десятки людей в балаклавах били полонених та застосовували до них електрошокери. Також погрожували спаленням.
Мене закинули у приміщення з газовим котлом. Там доволі гаряче. Закидають сірник, повітря починає прогріватися, і я розумію, що зараз згорю. Коли я закричав нелюдськими криками, то вони мене забрали звідти. Сказали, що пожартували.
За словами ветерана, так наглядачі не намагалися дізнатися якусь інформацію, а просто насолоджувалися знущаннями та приниженнями. Також знімали це на телефон й потім оприлюднювали у соцмережах. На одному з таких відео, Спартана впізнали батьки.
У камері полоненим вмикали російську музику, а також змушували вчити російські пісні та вірші: про Росію, про нібито український наступ на Донецьк та Луганськ.
Я вісім місяців був в ООС і бачив, хто на кого напав. Нас виводили на ранкові перевірки, ставили навпочіпки та шпагат – вмієш чи не вмієш, але навчишся. Як не знаєш пісню чи вірш, б’ють до півсмерті і до вечора ти маєш вивчити.
Не вірив в обмін
Спартан не вірив, що його обміняють.
9 травня вивезли багатьох людей. Всі думали, що на обмін, але коли хлопців виводили, то били їх. Я розумів, що перед обміном не б’ють. Хлопець, який повернувся, розповів, що їх повезли у жорсткішу колонію.
Одного дня Спартана переодягли й відвезли у в’язницю, а потім була майже доба перельоту. Від інших полонених ветеран чув, що так можуть перевозити в іншу колонію. Всю дорогу російські військові розповідали, що там, куди прямує літак, полонених вб’ють.
Ми прилетіли в Крим. Коли бігли навпочіпки до підвалу, то місцеві кричали: “Вбийте їх”. Я не знав, що то був Крим, а під ранок нам вже сказали: “Хлопці, ви їдете додому. Це вже недалеко”. Я не вірив, але десь розумів, що швидше за все це правда.
У полоні схуд на 40 кілограмів
До полону Спартан важив 90 кілограмів, а за час неволі схуд на 40 кілограмів. Каже, полон – це про постійне бажання їсти. Тому перше відчуття, яке запам’ятав після звільнення, – ситість від сухпайка, який з’їв в автобусі.
У полоні в чоловіка випало волосся, не росли нігті, а через постійні побої та нестачу вітамінів почали гнити ноги.
Я пройшов довгий період реабілітації, бо мій стан та настрої дуже змінювалися. З хлопчика я став чоловіком. Почав усвідомлювати, що я пережив та що бачив. Пройшов не одну метаморфозу свого дорослішання.
Зараз Спартан проводить бойові вишколи для молоді. Добровольчий український корпус називає своєю новою сім’єю. Водночас припинив спілкуватися з частиною друзів. Каже, друзям важко зрозуміти, що він пережив.
Після полону друзі емпатично ставилися до мене. Але не було розуміння, що якщо я пережив полон, то я не бідолага. Я пережив це, бо так треба було. Я хотів рятувати нашу державу та нашу націю.
