Батальйон «Івано-Франківськ» повернувся додому не весь – через розстріляний «зелений» коридор, російський полон і чеченські блокпости.
Минулого тижня бійці батальйону «Івано-Франківськ» повернулися на Прикарпаття. Частина цих хлопців пройшла справжнє пекло, яке нині отримало назву Іловайський котел. Кількість загиблих не може порахувати навіть керівництво АТО. Із 33 наших бійців, які там були, трьох поховали минулого тижня, доля десятьох досі не відома. Що ж з ними там трапилося?
«Ми тоді не уявляли»
Офіційні джерела про Іловайський котел говорять дуже скупо. Точно відомо хіба те, що нині цю справу розслідує військова прокуратура за статтею про недбале ставлення до військової служби. В обласному УМВС також небагатослівні, мовляв, там не були, можуть назвати хіба офіційні цифри втрат.
Про Іловайськ можуть розказати лиш ті, кому вдалося повернутися звідти живими. І ми поспілкувалися з одним із таких бійців. Імені він просив не вказувати, принаймні поки що. Тож для зручності назвемо чоловіка Сергієм. Вислухавши його історію, розумієш, чому людина не хоче називатися.
Група із 50 чоловіків батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ» на чолі з комбатом Олександром Поліщуком відправилася в зону АТО 18 серпня. Як каже Сергій, вони доїхали до блокпоста на межі Донецької області, і тут водії заявили, що автобуси зламалися.
«Вони просто побоялися їхати, ми їх зрозуміли, нічого не казали», – говорить він. Переночували там же, бо на ніч пускатися було небезпечно, а зранку, уже на іншому автобусі заїхали у Старобешеве.
«Наступний день один генерал-майор сказав, що треба поїхати в Іловайськ на два-три дні, речей беріть по мінімуму, допоможете хлопцям і назад. Треба 30 людей, поїхав 31, – розказує хлопець. – Ми тоді не уявляли, що таке Іловайськ».
Для ясності треба сказати, що той Іловайськ ділиться колією на дві частини, і десь лише чверть однієї з них (одна восьма міста) тоді була наша. Там було п’ять батальйонів: наш «Івано-Франківськ», а ще «Донбас», «Дніпро-1», «Херсон» і «Світязь». Пізніше, десь 26 серпня, під’їхав «Київ-1 / Миротворець». Їх привезли на автобусах двоє іванофранківців.
«У будівлі школи розташовувався батальйон «Донбас», – далі розповідає Сергій. – А ми ж пішли у дитячий садок. Нам сказали, що будемо йти на зачистку. Ми були готові, але не мали відповідного озброєння, а з наших автоматів там сміялися. Зійшлися на тому, що і на зачистку, і на блокпости будемо йти з бійцями з інших батальйонів. Буквально за два дні захопили половину міста. Всі дивувалися – от, «Івано-Франківськ» – усі йдуть на передову, жодного пораненого, жодного вбитого. В тому азарті навіть зачистили невелику територію за колією, то нам сказали: хлопці, відступайте, бо сили занадто нерівні».
Вже зранку після тієї зачистки, коли більшість бійців була на блокпостах, почався обстріл садка. Спершу мінометами, потім стали працювати снайпери, а там і підступили так, що гранати закидали у вікна.
«Бій був близько двох годин, ми дзвонили вже кому мож і кому не мож, – каже Сергій. – На допомогу прийшов спецназ, який був десь недалеко, і розвідка. Трохи їх розбили і ми відступили до школи. На підході нас стала накривати їхня авіація».
Як каже боєць, вони довго просили в командирів дозволу відступити. Не тікати, а саме відійти. Дозволу не було, з дня на день із Києва обіцяли підмогу, так і не дочекалися. А обстріли тривали.
«Урал» зі смертю
28 серпня хлопцям сказали, що є домовленість про «зелений» коридор, будуть виходити. Рушили 29-го – близько п’ятої ранку. Як каже Сергій, у них був свій автобус, але якимось чином так закерували, що «наш автобус сюди привіз «Київ-1 / Миротворець» і вони на ньому будуть вертатися». Франківців же загрузили на «Урал», який віз усі боєприпаси.
«Гранатомети (РПГ), заряди до них, купа ящиків патронів, гранат, три повні балони газу, солярка в каністрах, а зверху ми зі своїми речами, – розказує Сергій. – Висота бортів десь метрів зо п’ять від землі, кузов відкривається тільки зовні. Ми своєму комбату кажемо: в разі чого вистрибуєте з кабіни та відкриваєте нам кузов. А він – та ясно, що ви мене вчите!».
Поїхали. На першому російському блокпості пропустили без проблем. Далі з ними з’єднався ще підрозділ, потім ще і ще, і так сформувалася колона десь у 4 км. Поки їхали полями, їх обстрілювали час від часу, а справжнє пекло почалося, коли виїхали на трасу. З одного боку стріляли російські десантники, з іншого – російські зенітні артилерійські установками, а посередині наші – як мішені у тирі.
«Ми з цього «Уралу» не мали куди дітись, – пригадує, напевно, найстрашніші хвилини свого життя хлопець. – Першим поранило водія, а далі почало підриватися в кузові. Ми кинулися до борта, мені навіть дотепер сниться, як кричали: «Відкрий борт!». А комбат просто вискочив з кабіни і втік».
У кузові все почало підриватися, хлопців вбивали свої ж боєприпаси. Сергій каже, на власні очі бачив смерть двох. «Коли почали вибухати заряди РПГ, мене аж затуманило. Як хлопці лежали біля борта один на одному, так ногою на них став і перестрибнув».
Останнім із кузова вибрався їхній ротний, хоч там всередині вже все вибухало, командир ще ліг під колеса і прикривав їх з автомата. Поповзли у посадку, метрів 600 долали з годину.
«І тут бачимо, наш комбат попереду повзе, – не стримує злості Сергій. – Прив’язав до автомата білу хустинку і махає. Один із наших підповз, тріснув його: що ти робиш, нас же всіх тут мінометами доб’ють?!».
Коли побачили, що росіяни йдуть зачищати посадку, то відповзли ще метрів на 200. Почули, що йде техніка, сподівалися, наші. Ні, росіяни. Один із них, помітивши хлопців, підбіг, витягнув чеку з гранати і закричав: «Дернетесь, подорву всех!». Так почався полон.
Люди та нелюди
Це були російські десантники і ставилися до них відносно нормально, каже Сергій. Один навіть підійшов і сказав, що, згідно з Женевською конвенцією, вони мають надати українцям медичну допомогу і воду. Дали. Довго не тримали, завантажили у причеп до КамАЗа. Мовляв, «в самом «КамАЗе» вы ехать не достойны». Сказали, що везуть у Росію – на допит у ФСБ.
Через кордон перевезли, але, напевно, плани змінилися, раптово розвернулися назад у поле.
«Там уже було зо 30 полонених з нашої колони, – каже Сергій. – Посадили на землю, зв’язали руки, очі, ми подумали – ну, тепер уже все. Але нічого, там і заночували. Зранку – знову на машину, привезли до чеченців. Там уже було більш жорстко: ножі до горла приставляли, казали, на ремені будуть різати. Зразу спитали, хто офіцери, ми своїм порадили мовчати, десь вісім чоловіків встали, їх розстріляли. Те саме було з двома бійцями, які призналися, що вони з батальйонів. Бо батальйони – то для них «карателі». Ми казали, що просто з патрульної служби».
Далі знову в КамАЗ – і в Донецьк. Тут приїхало телебачення, напевно, російське, і ті, хто кричав «расстрелять», одразу стали добрими – і три буханки хліба дали, і води принесли. Зняли сюжет, знову в машину, сказали, що везуть на обмін.
«Відвезли на чеченський блокпост, але вже інший. Ми чули, як чеченці казали: «Та что с ними няньчитесь, гранату в кузов і все», – каже Сергій. – Правда, у нас був водій чеченець, то він навіть давав свій телефон додому подзвонити. А десь вночі нас просто обміняли. Присвітили ліхтариком, сказали пересісти в іншу машину. Тут підходить чоловік і каже: хлопці, ви вже в руках української армії».
Далі – Дніпропетровськ і лікарня. Сергій із вдячністю згадує волонтерів і лікарів.
«Оділи нас, телефони дали, попросили волонтерів, чи можна знайти бус, аби доїхати додому, то порадили підійти до однієї лікарки, Інна її звати, прізвище забув, – каже він. – Вона видзвонила отця Василя, він сам родом з Городенки, знайшов автобус, лікарка заплатила всю суму водіям і ще нам дала тисячу гривень, аби мали на дорогу. Дуже хороші люди».
Втрати ще рахуємо
Ці 12 бійців батальйону повернулися додому минулого понеділка. А у четвер під стінами обласного УМВС прощалися зі своїми загиблими побратимами. З тими, чиї тіла опізнали. Це Зорян Білінський (29 років, Долина), Андрій Карабінович (23 роки, Дзвиняч) і Михайло Погорєлов (22 роки, Обертин).
Досі невідомою лишається доля десятьох. Мають надію, що вони змогли вибратися з частинами інших батальйонів, як це вдалося декому, або ж у полоні. Зараз точно відомо, що батьки п’ятьох уже їздили до Дніпропетровська, здавали аналізи ДНК, бо є ймовірність, що хлопці є серед невпізнаних.
Нині ж бійці, які пройшли Іловайський котел, перебувають на відпочинку та реабілітації. Серйозно поранених серед них дев’ять. Щодо комбата, то принаймні, як каже Сергій, вони сподіваються, що буде розслідування і мовчати ніхто не налаштований.
