Наприкінці серпня минулого року бійці батальйону «Івано-Франківськ» пройшли через справжнє пекло – Іловайський котел. Майже дев’ять днів разом з іншими підрозділами вони тримали оборону міста. А далі – розстріляний «зелений» коридор, російський полон, чеченські блокпости, важкі поранення, вбиті побратими. Про ті страшні події та про те, як змінилося їхнє життя після Іловайська, «Репортеру» розповіли два бійця батальйону – Назар Олійник та Іван Чайковський.
Все одно тягне туди
27-річний Іван Чайковський родом із Тернопільщини. До війні працював у франківській міліції. З початком бойових дій на Донбасі вступив до батальйону «Івано-Франківськ». Каже, все одно знав, що буде воювати, тому й пішов зі своїми хлопцями.
Торік 18 серпня група із 50 чоловіків батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ» на чолі з комбатом Олександром Поліщуком відправилася в зону АТО.
«Нам взагалі сказали, що будемо їхати в Маріуполь на охорону громадського порядку, – пригадує Іван. – А дорогою поїхали до Старобешева. Саме звідти 22 серпня нас – 31 бійця – відправили на зачистку Іловайська. Я був командир взводу, їхав за кермом і все бачив – дим, пожежі, вибухи».
На першу зачистку вони пішли 23 серпня – зайняли головну вулицю, автобазу, заправку. Іван каже, важкої зброї не мали, але були добре натреновані. Як ішли на зачистки з батальйоном «Дніпро 1», то ті не вірили, що франківці перший день на війні.
До Дня Незалежності наші військові зайняли практично половину міста, а вже наступного дня зрозуміли, що опинилися в оточенні.
«Зранку, о 06:20, десь дуже близько почався сильний обстріл, – розказує Іван Чайковський. – Пам’ятаю точний час, бо завжди о 05:40 вони будили нас мінометними обстрілами, а тут його не було. Почали готувати сніданок – вибух. Почався бій. З 6:20 ми тримали позиції до обіду, потім відступили до школи, де базувався батальйон «Донбас».
Ввечері «Дніпро» ще встиг вивести своїх поранених. Це була перша та остання машина, яку випустили з Іловайська, бо дорогу, якою наші військові в’їхали в місто, зайняв російський десант.
Бійці продовжували тримати першу лінію оборони до ночі 28 серпня. О п’ятій ранку наступного дня всім наказали відступати тим сумнозвісним «зеленим» коридором.
За словами Івана, коли їхали, то бачили на блокпостах росіян, ті махали прапорами, мовляв, усе нормально. Та коли вся техніка з’єдналася в одну колону – почався обстріл із «градів» і мінометів.
«Ми не мали свого транспорту і попросилися до «Дніпра». Сіли в «Урал» з триметровими бортами, в кузові виявилося вільне місце. Потім нашу машину підбили, хлопці почали вистрибувати, а я був останній, – розповідає Чайковський. – Живих у машині вже не було. Двоє наших лежали мертві, обличчям вниз. Їхали ми в кузові на снарядах, були ще газові балони, солярка, борти – три метра висотою. Їх мав відчинити наш комбат, який їхав в кабіні, але він перший втік. Навіть не хочу його згадувати. Ми завжди слухали нашого ротного – Романа Козака, бо розуміли, що комбат нічого не вартий. Він ніколи не йшов з нами у наступ. Він боягуз – посуд мив, їсти варив, а ми воювали».
Коли Іван вистрибнув з машини, то ще хотів відстрілюватися, але снайперською кулею йому розірвало руку, влучило в таз. Далі всі, хто вцілів, під обстрілами поповзли до лісопосадки. Поранені просили їх лишити, бо далі повзти не могли. Просили, аби хлопці далі проривалися самі, бо ж так усіх перестріляють.
Але в лісопосадці 16 бійців одразу потрапили у полон до російських військових. Думали, що наші, бо ті були з білими стрічками. Ще одного, каже Іван, росіяни забрали пізніше, а двох не помітили – Андрія Матвіїва та Петра Шкорупія. Петро був важко поранений, то Матвіїв чотири дні тягнув його на собі, поки вони теж не потрапили у полон, але до сепаратистів. Там пробули майже місяць.
У полоні в росіян бійці батальйону були хто два, а хто три дні, поки їх не виміняли. Іван розповідає, що їх возили по російських позиціях, до чеченців, били, допитували, все це знімали на відео.
«Мене хотіли застрелити, аби не мучився, – каже він. – Я витягнув вервечку, вона була обірвана, то тримав у кишені. Якийсь чеченець вирвав її, почав топати. Російський офіцер побачив це, щось сказав, і той відійшов. Більше мене не чіпали».
Через два дні їх обміняли. З Ростовської області всіх трьома КамАЗами завезли під Старобешеве. Далі гелікоптером важкопоранених доправили у Дніпропетровськ. Івану там зробили операцію.
Зараз у нього друга група інвалідності. Каже, йшов би воювати, але ж… Автомат у руках ще втримає, та стріляти не зможе.
«Досі не віриться, що це було, – говорить чоловік. – Як страшний сон. Але все одно тягне туди, дуже сильно. Не знаю, чому».
За цей рік Іван одружився. З майбутньою дружиною Наталею познайомився у лікарні, коли лежав з пораненням. Вона приходила провідувати свого батька. На день Валентина, 14 лютого цього року, вони розписалися, а 1 серпня відгуляли весілля. Іванові якраз напередодні зняли з руки апарат Ілізарова, тож зміг одягнути костюм. Зараз вони чекають на народження синочка.
Страху вже нема
23-річний калушанин Назар Олійник також пішов у батальйон добровольцем. Після Іловайська ще чотири рази їздив на ротацію. Він командир взводу батальйону «Івано-Франківськ». Нині з ним воює ще й молодший брат – 19-річний Йосип. Зараз обидва у відпустці.
«Коли ми приїхали в Іловайськ, то навіть не мали чим воювати, – каже Назар. – Хлопці з інших батальйонів помагали. Нас прикріпили до «Дніпра». Ще з нами були батальйони «Київ-Миротворець», «Донбас», «Світязь», «Херсон». Про них всі в новинах згадують, а нас ніби в тому пеклі й не було. А ми там реально воювали, не боялися і не втікали. Та правильно, за документами нас там і не мало бути. По документах ми навіть і в полоні не були».
Найстрашнішим в Іловайську був саме відхід. Хоча, каже Олійник, там кожен день був страшним.
«Бачити своїх хлопців у крові… Перед очима досі один побратим…, – з довгими паузами розповідає Назар. – Він вистрибнув, зібрався відстрілюватися… і тут йому знесло півголови. Зараз вважається зниклим. Ще один на моїх очах просто крикнув і впав – мертвий. Поранені стікають кров’ю, ми їх тягнемо – це було найстрашніше».
Далі Назар теж потрапив у полон. Пригадує, що привезли їх на якусь базу, коли йшли, то бачили три хрести і ями біля них.
«Тоді в голові думка – оце, певно, й кінець, – говорить Назар Олійник. – Пройшли далі, а там ще одна яма, з відходами, а в ній наші хлопці – поранені, перебинтовані, але живі. Посадили, зав’язали очі, руки, позабирали ремені, шнурки. Так і ночували просто неба. Далі перевезли до чеченців. Там почали допитувати, хто з якого батальйону. Думали, що будуть викуповувати. Два хлопці сказали, що вони з «Донбасу», то їх одразу вбили, на наших очах. Для них добровольці – карателі. У нас була історія, що ми міліція, в Іловайську випадково. Та так воно й було насправді…».
Назар ще згадує, як їх повезли в Донецьк, в тамтешнє СБУ, де всі ходили з георгіївськими стрічками. Як місцеві діти та пенсіонери кидали в них каміннями, булочками, усім, що було під руками, били. Згадує, що поруч з СБУ стояла капличка, а там – фото Путіна і свічки навколо.
«Чи змінив мене Іловайськ? Може, страху стало менше, – говорить Назар і дивиться кудись вбік, ніби дуже далеко. – Але спершу було важко. Допомогли рідні, друзі, підтримали. Нині, коли з нами в АТО їдуть новенькі, то в них спочатку страх є. А в нас – ні, нема».
На річницю Іловайська, каже Назар, вони планують зібратися та відсвяткувати свій другий день народження. Обов’язково поїдуть помолитися на могили загиблих побратимів.
Втрати ще рахуємо
З 31 бійця батальйону «Івано-Франківськ», які були в Іловайську, повернулися 20.
Шість загиблих уже поховані: Зорян Білінський (29 років, Долина), Андрій Карабінович (23 роки, село Дзвиняч Борогодчанського району), Михайло Погорєлов (22 роки, Обертин, Тлумаччина), Олег Перепічка (28 років, село Хохонів Галицького району), Дмитро Пацино (26 років, село Голови Верховинського району) та Роман Грицик (29 років, Івано-Франківськ).
Із п’яти зниклих безвісти ідентифікували двох, але родини не дають згоди на їх перепоховання. Ще троє вважаються зниклими безвісти.
Лише 14 серпня цього року військовий прокурор Анатолій Матіос із посиланням на результати комплексної експертизи Міноборони України повідомив офіційну кількість бійців, які полягли торік в Іловайському котлі.
Втрати особового складу українських Збройних сил, Національної гвардії, МВС становлять 366 загиблих, 429 поранених. 128 потрапили в полон, 158 донині вважаються зниклими безвісти. Загалом в Іловайську Україна втратила понад 1100 вояків.
Comments are closed.