Михайло Ців’юк і Василь Романчич в АТО щодня ризикували собою заради України. Нині обидва демобілізовані, та знову воюють. Тепер зі страшною хворобою й за власне життя.
З усім справимось
Між корпусами обласного онкологічного диспансеру шмигають медсестри, пацієнти з процедур, відвідувачі. Від автобусної зупинки, з пакетами в руках біжить захекана Христина Варвадюк. Стомлена, бо з нічної зміни. Каже, трохи запізнилась, бо коломийський автобус затримався. Привезла в лікарню нареченому чогось домашнього – смачного й теплого.
21-річний Михайло Ців’юк із широчезною посмішкою зустрічає кохану в палаті. У нього бліде обличчя, сидить у шапці. Після хімії почало вилазити волосся, то шапки не знімає – соромиться.
Він родом з Тернопільщини, але вже рік живе в Коломиї – з Христиною. Вони випадково познайомились в соцмережі, коли Михайло воював на Донбасі. Почали переписуватися, зустрілися і відтоді нерозлийвода.
«Я йому сама написала, – посміхається Христина. – Він чогось з’явився у моєї подружки в друзях. Написала, дізналась, що служить, що в АТО. Я медик і нам також казали, що будуть відправляти на Схід, то було цікаво, як там? Про все розпитувала».
Так вони переписувались чотири місяці. А вперше побачились, коли Михайла вже демобілізували. Христина спеціально поїхала до Тернополя на зустріч. Вони вже готувалися до весілля, але в Христини помер батько, а тепер ця біда з Михайлом.
«Нічого, ми з усім справимось», – говорить Христина, посміхаючись Михайлу.
В АТО хлопець пішов зі строкової служби, яку проходив у Донецьку. Каже, якраз прийняли присягу, а за кілька днів їх відправили до Києва, бо почався Майдан. Так він опинився «з іншого боку».
Пригадує, що стояли три місяці біля Верховної Ради. Тяжко було. Пообморожували руки, ноги, спали в автобусі, сидячи чи навіть стоячи. «Але найтяжче було морально, бо знаєте, які настрої були проти нас?» – говорить хлопець.
Після Майдану всі повернулись у частину. Тоді в Донецьку вже було неспокійно, а незабаром почались мітинги, захоплення прокуратури, інших держустанов.
«Ми нашу частину тримали до останнього – десь три місяці, – пригадує Михайло. – Потім до міста з’їхалися російські військові, чеченці. Сам їх бачив. Мусили таки залишити, але перед тим заклали все вибухівкою, бо зброї у нас було дуже багато. Якраз до Маріуполя під’їжджали, то чули, що її підірвали».
Далі Михайло служив у Маріуполі. Стояли під аеропортом. «10 місяців і шість днів, – чітко промовляє Ців’юк і продовжує. – Нас розкидували по різних блокпостах. Найгарячіше було тим, хто стояв майже під самим Донецьком, – накривали «Градом».
На війні Михайло був старшим інструктором автомобільного взводу, керував БТРом. Розповідає, що стояли разом з «азовцями», сміється – на Майдані ці хлопці були проти них, навіть впізнав деяких.
«Але в АТО ми воювали вже разом, – говорить хлопець. – Вони нам цигарки приносили… Нині базуються в нашій частині. Гарні хлопці».
Михайла демобілізували у травні минулого року. Відтоді він військову форму не вдягає. «Вистачило. Відслужив рік, десять місяців і шість днів, – посміхається. – Хоча час від часу дзвонять з військкомату, бо я стою на резерві – у першій групі. Тобто як в країні оголосять надзвичайний стан, то нас першими заберуть».
Христина після цих слів лише зітхає. Останнім часом Михайло скаржився на біль у попереку. Наприкінці липня звернулись в лікарню, а там діагностували рак. Прооперували 5 серпня, але біда не зникла. Здоров’я погіршилось, на шиї вискочила гуля, пухлини виявили в легені та печінці.
Нині Михайло Ців’юк проходить черговий курс хіміотерапії, два курси вже позаду. Христина каже, що хімія допомагає, і наречений почувається краще. Говорить, що медикаментами забезпечує лікарня, але їх може не вистачити, бо хворих надто багато. Треба купувати самим. А з зарплатою медсестри…
Картка ПриватБанку – 5168755335137515, Ців’юк Михайло Володимирович.
Івановича ніхто не чекає
Відвідувачі у Василя Романчича не часті. Він лежить у відділенні променевої терапії. Вийшов на вулицю трохи розвіятися. Саме погода покращилась, сонячно, тепло. Пан Василь не надто говіркий.
На військову службу призвався 7 лютого 2015 року. Каже, сам прийшов у військкомат за повісткою. Йому 54 роки.
«Я ціле життя служив, – говорить пан Василь – Армія, потім робота в міліції, далі в охороні. І тут не міг всидіти».
В АТО, зважаючи на вік, його всі кликали по батькові – Іванович.
«Хоча, був ще один побратим, значно старший за мене, того звали Дєдом, – розповідає Романчич. – Що дід, то дід. Борода довга, аж біла. Він із Києва. Було багато молодих хлопців, але там усі були рівні, бо робили одну роботу».
На Донбасі пан Василь відбув майже рік, механіком-водієм САУ – самохідної артилерійської установки. Її ще «гвоздикою» називають. Каже, гаряче було минулого року в серпні, а цьогоріч – перед Великоднем, тоді сильно обстрілювали. Базувалися вони під Маріуполем, а потім під Мар’їнкою.
Наприкінці липня Василь Романчич демобілізувався. Місяць побув удома і знову вирішив йти служити, тепер за контрактом. На медкомісії й дізнався про страшну хворобу.
«Прийшов до ЛОРа, а той запідозрив онкологію, – говорить пан Василь. – Після обстеження діагноз підтвердився: рак, третя стадія. На війні ніколи на здоров’я не скаржився, жодного разу в санчастині не був. Єдине – раз стукнуло по голові. Ми тоді якраз колоною під Маріуполь їхали. Задня машина щосили врізалась в мою – удар був такої сили, що аж броню пробило».
Зараз він проходить променеву терапію. Половина вже позаду, ще 10 «пушок». Каже, після цих процедур його мають на три тижні відпустити додому, аби все зажило, а тоді ще оперуватимуть.
«Але я не маю куди повертатися, – з якимось відчаєм говорить чоловік. – Мені нема де жити. Розлучився з дружиною і все лишив їй. Сім років тому поховав доньку. Вона загинула в автокатастрофі. І все якось так… розвалилося, втратило сенс».
Пан Василь показує фото на мобільному. Двічі приходив у відпустку і найперше – на могилу доньки. На фото стоїть у формі біля її пам’ятника.
«Через те я й хотів назад в АТО. Там хоч знаєш, що робиш, хоч армії потрібен, а тепер і їй не треба», – дуже тихо каже він.
Проводить до маршрутки, закурює цигарку й питає, чи ще навідаємось…
Картка ПриватБанку – 5168 7572 0113 9658, Романчич Василь Іванович.
