Про війну ми нині знаємо багато, навіть дуже багато, та в більшості ці знання абстрактні. З картинок по телевізору чи розповідей друзів, які були в АТО, війна – це смерть, страх, бруд і героїзм. Все воно так, але війна – це ще й наука, з чітко виписаними рецептами виживання. Що робити, якщо стали на міну, за скільки секунд треба кинути гранату, як бігти під обстрілом… Таким-от азам військової справи вчить добровольців громадська організація «Народне ополчення Прикарпаття». На чергове тренування подався й «Репортер».
Курок – пелюстка ромашки
Субота, ранок, хмари обіцяють дощ, ґрунтовою дорогою повз кукурудзяне поле тягнуть легковики та бусики. Пункт призначення – вишкільний табір «Чорний ліс». Народу тут вже зібралося чимало – майже всі в хебешках. За виправкою пізнаються військові. Якраз строєм підходять на вигляд зовсім ще діти – то ліцеїсти з Надвірної, а за ними доволі різнобарвна група у цивільному – і сиві дядьки, і жінки, вони теж з Надвірної, добровольці.
На розмови часу нема. Полковник Сергій Хамчук, а він тут головний, оголошує початок занять. Шикування, гімн – до роботи. Всі поділені на групи, кожна по годині займається у своїй навчальній точці, далі міняються.
Перша точка нашої групи – медична допомога. На переносному столику розкладені джгути і пов’язки.
«Джгут накладається при пораненні верхніх і нижніх кінцівок та шиї, – починає майор Любомир Малофій. – Найважливіше тут – час. Якщо бійцеві відірвало руку чи ногу і за 20 секунд не накладете джгут, це смерть. Певно, ви бачили по телевізору, що часто наші військові намотують джгути на автомат, це величезна помилка. Його просто не встигнуть розмотати. Джгути мають бути в кишенях – з правого й лівого боку».
Перша «намотка» максимальна – треба перетиснути судину. Далі вже просто закріплення. Якщо джгут накладений неправильно, то кінцівка швидко набрякне і посиніє. Пробуємо один на одному. І ще одна підказка від інструктора: якщо джгут на руку накладений правильно, то пульс на руці не прощупується. Так і є, не пульсує.
Допомога під вогнем. Перше – це підповзти і перевернути бійця на живіт.
«Є давня приказка, якщо воїн лежить лицем до неба, то ми його втратили, – пояснює Малофій. – Причина банальна: при втраті свідомості язик западає і перекриває гортань. А при комі виникає блювотний рефлекс і людина давиться».
Один із наших лягає імітувати пораненого, а дощ уже лупить як має бути. Майор підповзає, заводить ближчу до себе руку йому за голову, іншою хапає за плече, закидає одну ногу на нього і різким рухом перекочує на живіт.
«Наклали джгут, зробили знеболення і в такому стані ви його на полі бою лишили, більше допомоги під вогнем не надається», – каже він.
Наступна точка – стрільба. Перед нами на столах п’ять пневматичних гвинтівок, а за інструктора колоритний полковник Мельников.
«Стрільба – не жіноча справа, – хитає він головою, дивлячись на групу, а більшість у нас таки жінки. – Хоча в житті ситуації бувають різні», – вже ніби сам себе переконує полковник.
Мельников каже: на курок і мавпа може натиснути, а от стріляти – то вже наука.
«Ось це ідеальна зброя, аби навчитися, як правильно натискати, тримати, – показує він на стіл. – Бачили, як стріляють біатлоністи, а яка у них стійка. Одна нога спереду, друга трохи ззаду, десь на 50 см, відхиляються назад, аби тяжкість гвинтівки перенести на себе. Приклад притискається до плеча. (Ми в Афгані, аби відрізнити духа від селянина, знімали одяг і дивилися, чи є синці на плечі). Вдих, видих, шукаєте центр цілі. Спіймали і плавненько натискаєте. Бачили «Ворошиловського стрільця», там були слова «уявіть, що курок – то пелюстка ромашки». От так і натискати».
Перед тим, як дозволити взяти зброю, наголошує на правилах безпеки. Ніколи не направляти зброю на людину. Звісно, якщо це не ворог.
Нарешті дають спробувати. Гвинтівка важка. Адреналін у крові відчутно піднявся, трохи страшно, бо хоч і пневматика, але боїшся у когось влучити. Прицілюєшся в мішень, рука ходить, ніби чужа. Раз, два, три. На диво, в мішені – три дірки. Від дев’ятки навіть дуже далеко, але який же тріумф?!
Пробіжка в чотири секунди
Найлегшими тут чомусь називають заняття з кидання гранат. Чому – ми так і не зрозуміли. На тебе натягають бронежилет, каску, автомат і заганяють у невеликий окоп. Рухатися дуже важко, а з того окопу ти маєш вести вогонь з автомата та ще й по команді кидати гранати. Важать вони – як справжні. І кинути треба хоча б метрів на 25. Після наших кидків інструктор Василь Іваночко констатує, що так можна підірвати хіба себе самого…
Далі знову про вибухи – точніше про міни.
«Коли став на міну, автоматично починається паніка, – розказує підполковник Богдан Шендерецький. – Здається, що кілограм 60 на себе навантажив. Якщо поруч є фахівець, то вас можуть врятувати. Взяли себе в руки, всю вагу тіла на ту ногу».
І підполковник показує дивовижну стійку – коліно під коліно. Далі Шендерецький детально розказує про типи мін, радіус ураження, розтяжки і т. д. Наголошує одне – якщо ви не фахівець, то краще не чіпайте.
І тут уже приходить наша черга йти в ліс – на тактику. Екіпіровка повна бойова: каска, бронежилет, автомат. Короткий інструктаж проводить підполковник Станіслав Шмат, каже: бій, працюємо «двійками», в кожній є командир, який каже, коли бігти. На пробіжку маємо не більше чотирьох секунд, на бігу не стріляємо, падаємо не біля самого дерева, а сантиметрів за 50, бо саме по дереву буде прицілюватися ворог.
Розійшлися – відстань між кожним вісім метрів. Шмат показує, в якому боці ворог, і керує – «вогонь!». Почалося. Не встиг знайти дерево, за яким можна сховатися, а вже треба бігти. Мало того, що в бронежилеті рухаєшся, як ведмідь, так ще й каска налізла аж на носа. Звісно, коли ми були на інших точках, то чули, як у лісі вибухало. Але коли щось гримає поруч, адреналін зашкалює. Гепаємося в болото, лежимо.
«Ворог в іншому боці», – лише констатує підполковник Шмат, дивлячись, куди націлений автомат «вояка».
Хоча б елементарний боєць
Остання точка – збройова. За інструктора тут заступник директора Надвірнянського ліцею полковник Микола Куцань.
«Найбільш потужною зброєю механізованого відділення, крім бойової машини, є 40 міліметровий протитанковий гранатомет», – як ліцеїстам розказує він.
Далі про боєприпаси, радіус дії, принципи стрільби. Так же детально – про автомати, гранати, пістолети. Насамкінець дає самим розібрати й зібрати зброю. Збираємо, пальці добряче прищемила стволом, але всі деталі нарешті стали на свої місця.
А табором уже починає розноситись апетитний запах – «тиловики» готують у великому казані картоплю з тушонкою. Заняття підходять до кінця, починаємо діставати добровольців, чому сюди приїхали. «Бо тут каша дуже смачна», – віджартовуються одні. «Бо це треба вміти», – суворо кажуть інші.
Про організацію роботи розпитуємо полковника Хамчука.
«Народне ополчення Прикарпаття (НОП) було засноване під керівництвом голови ОДА у квітні цього року, – ніби рапортує він. – Далі був сформований штаб з’єднання в Івано-Франківську та чотири загони із центрами у Коломиї, Калуші, Надвірній і Франківську. Зараз у наявності особового складу НОПу 1150 чоловік. Штаб з’єднання – у приміщенні обласної «Просвіти», там можна записатися добровольцем».
Далі, вже на хлопський розум, Хамчук каже, що сам чудово розуміє – реального військовика тренуваннями по суботах не підготуєш, але це і не є їхнім завданням.
«Наша мета одна – навчити людину хоча б елементарно себе захищати, щоб знала, як стріляти, аби не застрелити товариша, і як кинути гранату, щоб самому не підірватися», – підсумовує полковник.
На цю суботу заняття закінчилися. Стомлений народ наминав картоплю і жваво обговорював, що в кого як виходило зробити. А дорогою додому вже добре відчувалося, де завтра будуть синці. Може, воно й смішно звучить, але верталися з якимсь відчуттям виконаного обов’язку. І ще – з цілком серйозним усвідомленням, що війна – це дуже й дуже складно. І ми не пережили й тисячної долі того, що кожен день переживають солдати в АТО. Бо війна від тренувань ще відрізняється кров’ю і смертю.
Comments are closed.