Цей притулок у Калуші діє четвертий рік. Починали з голого ентузіазму, а минулоріч його взяла на баланс міська рада. Наче полегшало. До влади достукались, на черзі люди.
Вбивати не дамо!
Собачий притулок та громадську організацію захисту тварин у Калуші чотири роки тому заснувала одна дуже бойова жінка — Ольга Тарханова. Собаками вона займається все життя.
«Я доглядала за одним псом з порізаною лапою, він уже одужував, а тут гицлі почали виловлювати інших, і його забрали, — розповідає пані Ольга. — То було останньою краплею. Почала збирати однодумців, створила громадську організацію, стали добиватися, щоб нам виділили якусь площу для притулку. На те все пішло півроку».
Притулок обладнали позаду калійного комбінату, точніше на його руїнах. Спершу збирали лише хворих і скалічених тварин. На громадських засадах за ними доглядали четверо волонтерів. Утримували все власним коштом, платили оренду — 200 грн. щомісяця. Поробили дерев’яні вольєри, зробили пічку, де варили їжу та грілися.
Притулок розташувався поруч з руїнами калійного заводу
«11 грудня 2011 року у Калуші відбувся круглий стіл, де я виступала та вимагала, аби влада помогла нам робити притулок, бо вбивати ми їм все одно не дамо, — каже Ольга Тарханова. — Як лиш виїздили ці машини з відлову, то ми одразу реагували: ходили, скандували, скаржилися. Було нас пару, а робили справжній ажіотаж».
Добилися. Міська влада прийняла спеціальну програму з регулювання чисельності тварин цивілізованими способами. У червні минулого року КП «Екосервіс» узяв притулок під свою опіку, виділили чотирьох працівників і ветлікаря, обгородили територію, завезли нові залізні вольєри. Майже рік притулок працює офіційно.
Красуня, Тіма, Ірка…
Чотирилапі зустрічають голосним гавканням. Їх тут понад 70, а місця є на 200. За парканом буквою «п» стоять вольєри. Собаки доглянуті, вгодовані. У вольєрах чисто. Зручно ходити, роздивлятися, вибирати. На жаль, відвідувачів мало. Беруть переважно цуценят. Дорослих не хочуть.
Кожен вольєр підписаний: Красуня, Бім-бом, Тіма, Ірка… Працівники притулку сміються, що людські імена запам’ятати важче. Пані Оля кожного пса пригощає печивом. Є там і породисті пси. Їх викинули, бо старі, хворі чи курей їдять.
За вольєрами у колишньому гаражі облаштували кухню. Тут два м’які крісла, образок, столик і дрова. З іншого боку — ящики з хлібом і порожні пластмасові відра. Харчі привозять з хлібозаводу, шкіл, щось привозять підприємці. Собаки не голодують.
«Ми самі скидаємося, бо у тій програмі, яку прийняли, харчування чомусь не врахували, — каже Ольга Тарханова. — Виділили 99 тис. грн. на огорожу і 140 тис. на зарплати. Ще закупили медикаменти. І то вже добре».
Ольга Тарханова: «Наші собаки полюбляють печиво»
У центрі тої кухні, у великому казані працівник притулку Галина Дубок помішує кашу. «Ми працюємо по змінах, по двоє — добу через три, — розповідає жінка. — Біля вогню цілу ніч гріємося, бо умов поки немає. Хворіємо часто. А ще нема світла».
Ветеринар Олександра Лучко відзвітувалася, кому які дала таблетки. Вона у притулку щодня, крім неділі. До того працювала в Івано-Франківську, у ветлікарні. Тут собак підліковує хіба таблетками та уколами, бо оперувати немає умов. А ще годує, вигулює та прибирає. Якщо щось серйозніше, то тварин везуть у державну ветлікарню.
До людей не доходить
До притулку прийшла волонтер Ірина Волощак. Дівчина принесла з собою 15 кг круп. Вона приходить сюди двічі на тиждень. Таких ентузіастів є троє. Приходять і інші, але довго не затримуються, бо якщо у собак тут умови ще більш-менш, то в людей поки що не дуже. Мають невеличку обдерту хатку з двома кімнатками, але там нема опалення та світла. Зараз там тримають цуценят.
У напівтемній кімнаті ганяють вісім чорних клубочків, одразу лізуть на ноги. Священик, який приїхав обрати цуцика, кожного уважно роздивляється. Каже, що обов’язково одного візьме, але наступного тижня, як їхатиме в село.
І ветеринар, і активісти стверджують, що кількість псів можна регулювати, але до цього треба залучати й калушан — щоб вони не тільки телефонували: приїдьте та заберіть. «У нас є уколи для терапевтичної стерилізації, то «дівчаткам» можна колоти раз на півроку, коли вони гуляють, і вже спокій, — каже пані Ольга. — У мене біля будинку є десять собак, з них сім «дівчаток». Лише одна народила, бо не тоді вколола. Також маю свій район — вулицю Каракая — то там колю цими уколами. Але все місто не охоплю. Можуть допомагати мешканці, які тих собак підгодовують, бо вони йдуть до них у руки. Уколи ми зробимо самі, треба лише подзвонити та потримати потім. Але до наших людей це чомусь не доходить».
До речі, хірургічну стерилізацію у Калуші не роблять, бо державна ветлікарня не має ліцензії. «Хіба вести до Івано-Франківська, але там за одну собаку треба заплатити 240 грн., — говорить Ольга Тарханова. — Поїду домовлятися про знижку. Збиратимемо кошти серед своїх і серед інших калушан. Що для дев’ятиповерхівки зібрати по гривні? А вже у дворі собака буде стерилізована, і нові не прийдуть. Будемо втокмачувати це людям».
…У цьому притулку є щось позитивне, він не викликає жалю. Ні собаки, ні люди, які не скаржаться й не нарікають. Вони просто роблять добру справу.
Comments are closed.