Завтра для Потоцьких

Що ж насправді ховається за високими мурами палацового комплексу на Шпитальній, та яке майбутнє готують йому власники?

Тріщини в тиші

Потрапити всередину палацового комплексу не становило жодної проблеми – представник інтересів власника («Карпатська нафтова компанія», Олег Бахматюк – Ред.) Роман Василюк без заминок погодився показати все.

Ворота нам відкрив старший чоловік, він та два пси, які мало не зриваються з ланцюгів, – єдина охорона комплексу. Коли врешті замовкають собаки, перше, що вражає, – тиша. Звідкись, наче дуже здаля, долинає базарний гамір і звуки машин. А тут, здається, навіть вітер не торкається листків на деревах та кущах, якими заросло усе подвір’я. Кілька будівель просто губляться серед них. Обабіч асфальтованих доріжок ще стоять радянські лавочки, деяким бракує дощок. Двері та вікна самих будівель забиті дошками. Всередині них порожньо – звідси давно вивезли все, що тільки можна було забрати. Лишились куски обідраного ламінату, пооббивана плитка, зірваний умивальник, розбита стара грубка. Хтось навіть залишив на стіні графіті, напевно, сторож не впильнував. Усе тут відгонить закинутістю. А чого ще чекати від комплексу, яким ніхто не займається вже близько п’яти років?

Можливо, хтось ще не знає, але самого автентичного палацу Потоцьких там нема. І то давно. Начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому Ігор Панчишин, якого ми попросили стати нашим гідом, розповідає: «Після третього поділу Польщі, коли Австрія отримала кордон із Росією, росіяни вимагали розібрати всі прикордонні фортифікації. Тоді таке ж відбулося з більшістю аналогічних фортець. Плюс Потоцькі завжди були ворогами Росії та Австрії, тож австрійці зробили це із задоволенням. А на цьому місті постав військовий шпиталь».

Тож одразу запитуємо – що тут сьогодні цінного? «Ось праворуч від воріт, де знаходяться гаражі, це колишні каземати, – пояснює Панчишин. – І взагалі цей правий кут є найцікавішим, він залишився ще від старої фортеці».

Двоповерховий корпус біля самої парадної брами – побудований у XIX столітті, чудовий приклад австрійської мілітарної архітектури. До речі, в непоганому стані. Інший будинок – у три поверхи, теж не менш цікавий, хоча і найбідовіший. «Спочатку він був на два поверхи, потім добудували третій, тож «попливла» сходова клітка, – пояснює Панчишин. – Але це говорить тільки про те, що внизу є порожнини. Там – від підвалу й до другого поверху – лишилися старі склепіння, це частина старої будівлі».

І звісно, сама парадна брама. Хоча сказати, що вона з «перших» теж не можна. «Якщо подивитися на розкопки, – коментує Панчишин, – то фундамент зроблений взагалі не під браму, а під потужну фортифікацію. У мене є підозра, що австріяки, коли розбирали всю фортецю, тоді й перебудували браму».

За словами начальника відділу охорони культурної спадщини, говорити точно, що яким роком датовано, нині доволі проблематич­но. Допоки тут був військовий шпиталь, дослідників сюди не пускали. «Виносити вердикт – «ось це тут цінне, а це – ні» категорично неправильно, – каже Панчишин. – Думаю, що все найцікавіше знаходиться у землі, потрібні розкопки, дослідження. І тільки на їх основі можна планувати майбутнє комплексу».

Красиве й корисне

«На сьогодні пам’яткою архітектури можна вважати лише в’їзні ворота й рицарів на них, – говорить Роман Василюк, представник інтересів нинішнього власника комплексу. – Для брами вже замовили проект реконструкції – він обійшовся у 31 тис. грн. Кошторис самих робіт – 230 тис. грн.».

Робити будуть, запевняє Василюк. Але взамін власники чекають на певне сприяння від міської влади.

А що ж чекає на сам комплекс? На нещодавній прес-конференції голова ОДА Михайло Вишиванюк заявив: «Щодо палацу Потоцьких, то я вже провів відповідні переговори з власником, і він погодився на те, що можна робити там реконструкцію». Щоправда, додав губернатор, сьогодні то питання не на часі, є більш нагальні.

«Ми зупинилися на тому варіанті, і в цьому є підтримка губернатора, що все ж таки це – приватна територія, – каже Роман Василюк. – І ми в межах спільної концепції, яку можна було б розробити з архітекторами області й міста, могли б зробити щось спільне для міста. Аби воно було і цікаве, і красиве. Знаю, що Олег Бахматюк говорив з губернатором, і готовий виділити фінансування на реалізацію цього проекту».

Хоча, яким саме має бути це «красиве й корисне», поки що власникам і самим невідомо. «Якщо ми будемо говорити про якісь реконструкційні чи будівельні роботи, то фактично жодне із цих приміщень не є перспективним, – стверджує Василюк. – Вони займають площу, яку ми не зможемо використати настільки раціонально, аби все це було комерційно привабливим. Нам буде значно цікавіше зробити все під старовину, але заново».

Але на такому варіанті не наполягають, запевняє представник власника. Ідея майбутнього комплексу має бути спільною. «Але для того, щоб її сформувати, треба зробити комісію, до якої будуть залучені всі представники тих чи інших напрямків», – каже Роман Василюк. І тільки після цього – замовлення концепції, її розробки, погодження на всіх інстанціях – можна буде говорити про залучення інвестора, про будівельні чи реставраційні роботи.

Довіри бракує

Чому цього не зробили досі, як і жодних реставраційних робіт (хоча власники палацу зобов’язані виконувати вимоги закону про охорону пам’яток), Василюк пояснює просто – спочатку необхідно укласти договір оренди землі. Бо будівлі то їхні, а от земля є територіальною власністю громади Івано-Франківська. А поки договору нема, вони просто не мають права щось робити. Така позиція власника.

«Тут десь 1,4 га землі, в центрі міста, орендна плата за неї найвища, – говорить Василюк. – Фактично відсутність угоди на оренду – це недофінансування міського бюджету. І протягом п’яти років ми просимо – візьміть у нас гроші за землю – і ніхто не йде назустріч».

Сьогодні теж відбуваються перемовини. За словами Романа Василюка, є попередні домовленості з секретарем міської ради Русланом Марцінківим, була спільна нарада, де кожен узяв на себе якісь зобов’язання. «Ми свої виконуємо – це щодо реконструкції брами, – стверджує Василюк. – Але поки що зворотного зв’язку нема. Маю надію, що до 350-річчя Івано-Фран­ківська це питання буде актуальним, ми хочемо цим скористатися та принаймні оформити дозвільну документацію».

Зі свого боку секретар міської ради Руслан Марцінків так само просто пояснює, чому землю в оренду не дають. «Ми не маємо гарантії від забудовника, що саме там буде завтра, – каже Марцінків. – Давайте спочатку зробимо браму, а потім сідаємо говорити. Потрібне чітке бачення з боку підприємця, що він там хоче будувати».

І щодо грошей, які мали б іти в бюджет, Марцінків має сумнів. «Цей інвестор не завжди виконує договірні зобов’язання по інших об’єктах, вони оскаржують в судах, – розказує секретар міської ради. – Тому, вважаю, що тут громада нічого не втратила. Ми більше можемо втратити, якщо сьогодні просто так віддамо ту землю в оренду, а завтра там виростуть п’яти- чи дев’ятиповер­хові будинки».

Отже, історія із нашим палацом – просто як у Ільфа й Петрова – тільки замість стільців і грошей – концепція та оренда. І аби таки хтось пішов на поступки, потрібен потужний каталізатор – хтось або щось. Дуже сподіваємося, що таким поштовхом не стане гучний обвал якоїсь із палацових будівель…

Фото: Андрій Шустикевич