У івано-франківській вечірній школи №1, у слідчому ізоляторі, 27 травня пролунав останній дзвоник. Він сповістив не про вихід учнів на волю, а про кінець навчального року.
Офіційний документ при собі. У сумочці – нічого зайвого. На КПП її вміст ретельно перевіряють. Мобільний залишається черговому СІЗО. Ґрати відкриваються. Суворі правила – суворе життя.
 |
У дворі – світло, чисто та порожньо. Будівля слідчого ізолятора добротна, високі стелі, товсті стіни, вікна заґратовані. Інтуїтивно відчувається неспокій і, чомусь, провина. Проходимо класами – всюди тихо, але десь поруч завжди є чужий погляд.
Цього року четверо школярів учились в одинадцятому класі, п’ятеро – в десятому, ще троє – у дев’ятому. До кінця року із одинадцятикласників залишився тільки один.
«Мала кількість випускників пов’язана з тим, що тут лише взяті під варту, або засуджені. Вони чекають, коли їх відправлять у колонію, – пояснює заступник начальника СІЗО із соціально-виховної та психологічної роботи Іван Гурик. – Колись неповнолітніх було більше. Сьогодні законодавство лояльніше ставиться до дітей-злочинців. Частіше застосовують адмінштрафи, віддають родичам на поруки. Взяття під варту – це вже крайня міра».
Серед випускників були й такі, що здавали зовнішнє незалежне тестування й хотіли вступити до вищих навчальних закладів. «Минулого року один учень здавав незалежне оцінювання. Отримав сертифікат. А поступив чи ні – не знаю, бо вже звільнився», – каже Гурик.
Останній дзвоник у СІЗО несхожий на традиційну святкову лінійку. Ані урочистих привітань, ані прощального вальсу, ані настанов на добру путь. Бо «добра путь» усім тутешнім уже відома.
Більшість юнаків із неблагополучних родин, багато із малозабезпечених. Вистачає в СІЗО і сиріт. Найчастіші злочини – крадіжки.
Цьогорічний випускник – Іван Ільницький, 17 років. Уже у тринадцять його спіймали на крадіжці. Про своє життя Іван говорить скупо: «Я не йшов до магазину красти. Просто побачив, що можна вкрасти, та й украв». Переконує, що вийшло це якось само собою, нехотячи.
Іван – із сиротинця. Життя за гратами його не лякає. Мати є, та він її давно не бачив. До жорсткого режиму звичний. На зоні навіть розклад дня дуже подібний.
Шкільний атестат ніяково крутить у руках. Каже, що «отой папірець» йому знадобиться, а для чого, він ще не визначився. Вчителька додає – Іван хлопець розумний, учитися може, біда – не хоче.
Попри те, що тутешні школярі потрапляють сюди не вперше, – вони все одно діти. Може, дещо жорстокі, нерафіновані, але діти. От лише подорослішали швидко.
«Сарай із гаражем пограбував, а велік, можна сказати, пришили», – говорить інший школяр, 17 річний Андрій Логвін. Дивиться в очі з викликом, говорить неквапом, роздумує над кожним словом. Трохи спокійної бесіди і хлопчина зізнається, що тут уже не вперше. Колись вони викрали «з дружбанами» авто. На запитання, чому крадіжка за крадіжкою, Андрій відповідає якось завчено. Говорить багато, іноді зиркаючи на супроводжуючого, хоче догодити всім. Андрій уже знає свій вирок – 5,5 років за ґратами: спершу в Бережанську виховну колонію для неповнолітніх, а потім переведуть на «дорослу» зону.
Церемонія вручення атестата дещо скромна. Привітали випускника, квіти-атестат – і на нари. Жодних святкувань, сподівань, планів.
«Перший раз боялася сюди приходити. Ці двері, сама обстановка нагнітала страх. А тепер вони для мене учні, але трохи інші, – розповідає вчителька хімії та біології Ганна Терешкун. – Бувають конфлікти, можуть і образити. До них треба ставитись лагідно, просити. Працювала і з тими, котрі скоювали жорстокі вбивства…».
Ганна Терешкун – пенсіонерка. У СІЗО навчає кілька років. До своїх школярів звикла, шкода їх, каже. Трапляються діти добрі, чуйні. Було, місцеві школярі відмовлялися йти на вечерю чи обід, аби трохи побути у класі: поспілкуватися, попрацювати, порозв’язували задачі. До навчання ставляться по-різному: хто розважається, хто зневажає, хто старається. Освітяни за роботу в СІЗО мають доплату. «Але то дуже мало, – говорить вчителька, – 40 грн. на місяць, або щось у цих межах».
Уже хочеться на волю. Двері навчального класу закрили поспіхом. Далі – ґрати, сходи, знову ґрати. Упродовж короткої дороги з третього поверху, де проводили вручення атестату, до виходу, за спиною п’ять разів моторошно скрипить метал. У приміщенні СІЗО прохолодно. Товсті мовчазні стіни, здається, не залишають шансів на волю.
Спасенний вихід, і безцеремонно осліплює сонце. Дорога до КПП і знову решітка. Все.
На Україну чекає широка амністія для дітей, які перебувають за ґратами. Та не для Ігоря Ільніцького – він відсидить від дзвінка до дзвінка. А потім?
За статистикою, 10% звільнених юнаків знову потрапляють за ґрати.
