За роки незалежності України втрачено більше пам’яток архітектури, ніж за радянської влади Тетяна Соболик У середмісті Івано-Франківська багато пам’яток архітектури. Ніхто не сперечається з тим, що все це має бути якось освоєно. Місто має розвиватися. Владні структури, як зрештою і архітектори, свідомі того, що мають бути кнайпи, магазини, перукарні, пекарні, банки. Бо, по?перше: ринком рухає попит, а по?друге: кожному приміщенню потрібен добрий господар. З іншого ж боку держава повинна пильнувати за кожним кроком того, хто щось робить в пам’ятках архітектури. І мова йде не тільки про об’єкти національного значення.
Чужий досвід
Все це якимось чином робиться у цілому світі… Наприклад, ще за радянських часів у Прибалтиці кожне місто мало головного реставратора. Відтак, все, що відбувалося у великих містах, погоджувалося з архітектурно-історичними заповідниками. Пам’ятки маленьких міст теж мали свій статус.
Відповідно до законодавства у світі примушують власника робити так і не інакше. Тобто підтримувати кожну деталь, нічого не змінюючи без наявної потреби. А за необхідністю змінювати цілим «консиліумом». Якщо трапляються випадки неспроможності власника це зробити, то йому допомагають. Для цього існують дотації.
Якщо ж якісь норми не дозволяють зберегти архітектуру в такому стані, як треба, то, наприклад, при заміні тих самих вікон їх потрібно відновлювати подібно до автентичних. Для цього замовляють проект реставрації та адаптації споруди під перукарню, пекарню чи зрештою будь-що. В нас це поки що не робиться. Взагалі.
Ще з червня 2000 року Законом України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що всі власники пам’яток зобов’язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Тим чи іншим чином це й робилося в інших містах: Львові, Луцьку, Чернівцях.
На відміну від інших в нас ці повноваження були «скинуті» на область. Відтак з 2000 року на відповідні посади ставили людей, які навіть не були фахівцями. У кращому випадку це був архітектор, у гіршому — бібліотекар. Зрештою, з цією роботою не справився би навіть фахівець, адже в області є понад 2000 аварійних споруд. Займається ними аж дві штатні одиниці облдержадміністрації! І далеко не кожен район має у своїй структурі таку штатну одиницю.
Закон, який є
В Івано-Франківську є дев’ять споруд, які згідно з указом Президента неможливо приватизувати. А ще маємо понад 500 пам’яток місцевого значення. Їх можна приватизовувати, але з охоронним договором. Якщо його нема, то це проблема не орендаря, а влади, яка за це відповідає. В договорі має бути передбачено все, що можна робити, а що — ні, і якщо можна, то яким чином.
Як розповідає спеціаліст з питань охорони культурної спадщини управління культури Івано-Франківського міськвиконкому Ігор Панчишин, для укладання такого охоронного договору споруда повинна мати паспорт. Для цього її треба оцінити та обміряти. І мова йде не тільки про фасад, який само собою зрозуміло треба зберегти в першу чергу, але й внутрішній простір.
«Бувають типові фасади — проста квартира, перегнила конструкція. Саме через те має бути паспорт, де потрібно розписати все до дверної ручки: що цінне, а що не цінне. Якщо у Франківську є приблизно 550 пам’яток, то з них десь 200?250 споруд, це ті споруди, в яких цінні вікна, софіти, підлоги, печі», — каже він.
У минулому році відділом охорони культурної спадщини управління культури ОДА складено 98 охоронних договорів, науково?реставраційним управлінням при управлінні містобудування виготовлено 99 паспортів споруд Івано-Франківська. Міська влада стверджує, що така мала кількість зумовлена відсутністю належних коштів. На це їм можна було б закинути хоча б той факт, що ще на початку 2002 року Кабмін видав постанову і виділив гроші з бюджету на паспортизацію пам’яток. Але цього тоді зроблено не було.
Свідомо і методично
Восени минулого року в дію вступив Закон України «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації». В ньому сказано, що пам’ятка може бути приватизована лише за умови укладення майбутнім власником з відповідним органом охоронного договору на пам’ятку з викладенням його істотних умов, в тому числі й цільового призначення. А це з досвіду попередніх років мало б дати результат. Адже більшість підприємців все одно рано чи пізно задумуються над приватизацією.
Раніше в центрі міста було достатньо комунальної власності. Для багатьох підприємців першим кроком стала оренда, другим — приватизація, третім — продаж. Відповідно таке майно могло продаватися кілька разів. Відтак третій покупець вже не відповідав за охоронний договір. Ініціаторами цього були ті, хто першими мали можливість приватизувати — представники влади, депутати та, як ми здогадуємося, наближені до них підприємці.
Ігор Панчишин наголошує: парадокс полягає в тому, що всі говорять про збереження міста, а насправді, ще за часів попереднього мера, було зроблено все для того, щоб паралізувати службу охорони оцінки майна і моніторингу пам’яток. Влада на виконкомах передавала споруди, в яких хтось щось білив, вставляв, переобладнував… Зовні для людей був піар, мовляв, вони ремонтують місто, а насправді йшов методичний процес зруйнування засад збереження.
«Зруйновано структури і фактури пам’яток за останні роки більше, ніж за радянської влади. І не тому що землетрус, війна, революція, а тому що побудована система, яка б не заважала будівельникам заробляти і будувати. Зруйнована вся пам’яткоохоронна система. Свідомо і методично», — підсумовує він.
Зрештою восени минулого року виконком прийняв рішення про створення сектору охорони культурної спадщини вже з 2009 року. Туди пропонується ввести три одиниці. Однак питання на міській раді ще не розглядалося. Підозрюємо, що якщо так піде далі, то створять цей орган нескоро.
Дірки в законі
За останні десять років в Івано-Франківську приватизовано понад 250 нежитлових приміщень, розташованих в будинках, які віднесені до пам’яток культурної спадщини. Слід зазначити, що це половина з того, що маємо. І якщо говорити про методи, якими досягали дозволів на приватизацію, то не завжди їх можна назвати «чистими». Однак законними назвати їх мусимо.
Так, в минулому році було приватизовано 16 пам’яток архітектури, з них вісім — за рішенням судів. І робиться це старим дієвим методом: спершу приміщення береться в оренду, далі його «покращується» на 25?%, ще далі приватизовується в судовому порядку.
Тільки от вже в цьому місці питання можна задати судам: чи, бува, не пластикові вікна та двері вони вважають покращенням архітектурних споруд? І чи не варто було б про оці 25?% спитати в реставратора?
«Сектор, який буде створений, матиме тільки певні зобов’язання і суд не буде признавати всі рішення. Я би відніс це до морально-етичних питань. Тобто до тих, хто їх викуповує. Наскільки йому стає самосвідомості і моралі зберегти те, що він купує», — зауважує перший заступник міського голови Зіновій Фітель.
Своє-чуже
Перший віце-мер наголошує, що не тільки підприємець нині шкодить архітектурі міста. А й люди, які живуть на других-п’ятих поверхах таких самих споруд. Вони, так само як і підприємці, дбають про енергозбереження у своїх оселях, а тому замінюють автентичні вікна дешевим пластиком. Відтак, на його думку, закон не є такий досконалий, як би хотілося, бо це, на відміну від інших держав, не врегульовано на законодавчому рівні.
«Я згідний з тим, що ми б мали робити не так, а так. Але ми це робимо не від дурості, а від бідності. Ми не можемо собі дати раду з пам’ятками національного значення. Я згідний, що ми відносимося як не до свого, а — як до чужого. Бо коштів на це держава виділяє практично нуль», — підсумовує Фітель.
На його думку, з підприємцем врешті-решт можна буде методом преференцій якось домовитися, аби той відновив автентичність столярки і поставив дерев’яне вікно, а от що робити з людьми, які не мають такої можливості? Виходом можуть бути дотації (ред.)
Як приклад Ігор Панчишин навів район маленьких вуличок між вулицями Лепкого та Франка. Там багато є вілл-будиночків, які номінально були пам’ятками. Але там живуть давні власники будинків, котрі мають право робити зі своїм майном все, що хочуть. Відтак вони влаштовували благоустрій, під’їзди, добудували поверх, укріпили фундамент, натомість зруйнували саму пам’ятку, знищили її стилістику.
В нашому місті є лише кілька реставраторів, які можуть і мають дозвіл реставровувати. Ще донедавна їхні послуги потрібні були лише сумлінним орендарям, а таких не так вже й багато. Відтак нам залишається лише сподіватися, що орган охорони культурної спадщини в Івано-Франківську все ж таки буде створений.
І хоча би в тих спорудах, на які влада матиме вплив, побілки будуть робитися саме таким розчином, як треба, брами, решітки та дашки будуть зберігати реставраційну форму, а вікна та двері знову «задерев’яніють».
P.?S. Останнім часом в місті закрили не одне кафе. Натомість відкрили банківські філії. Ніхто навіть не звернув увагу на те, що на кількох десятках метрів вулиці Грушевського замість арт?кафе відкрили третій банк. На це Зіновій Фітель зауважив, що бере пропозиції «Репортера» до уваги і надалі ретельніше звертатиме увагу на цільове призначення приміщень.
На фото:
1. Грушевського, 19. В процесі реконструкції були втрачені унікальні для міста артдекові віконні решітки.
2. Вулиця Курбаса. Два різних приклади підходу: зліва — негативний, справа — позитивний.
Comments are closed.