Тетяна Соболик Колись за радянських часів ледь не в кожній хаті була пляшка з-під шампанського, куди всі кидали по десять копійок. На це було виправдання — якщо назбираєш повну пляшку, то поїдеш безкоштовно на море.
Був міф чи реальність достоту невідомо, бо ми не знали, яке це мало бути море, які мали бути умови і скільки людей могло поїхати безкоштовно. Всі вірили у те, що вони таки кудись колись поїдуть. Я не знаю жодної сім’ї, яка таким чином їздила на море, але знаю багато сімей, які ледь не щодня наповнювали цю пляшку копійками.
Тоді ми знали, куди діваються монети по 10?коп. Також розуміли, коли перед різдвяними святами у всіх магазинах зникали копійки — всі навколо збирали на Коляду. Часи змінилися, копійки перестали бути потрібні перед різдвяними святами, адже зараз всі вже дають паперові гроші, а копійок все одно катастрофічно не вистачає. Більше того, не вистачає їх цілорічно — як взимку, так і влітку. А куди вони діваються, не знає ніхто.
Меж винахідливості продавців не було ніколи. Колись на здачу давали сірники, нині — цукерки. Адже ми вже звиклися з тим, що нам постійно в магазинах замість здачі дають цукерки-рошенки. Щоправда, ніяк не можемо збагнути, чому в одному магазині дають цукерку замість 5?коп., в другому — замість 10?коп., в третьому — дві цукерки замість 15?коп. Позаяк винахідливості продавців ми дивувалися лише перший час, то нині вже на це не реагуємо ніяк.
Бо цукерка таки не пропаде. Один з’їсть сам. Інший віддасть своїй дитині. Ще інший — зробить «добрий» вчинок і пригостить дитину на вулиці. Щоправда, не спитає в матері, чи дозволяє вона брати в чужого цукерки і чи можна дитині їсти їх взагалі. Наше ж добро — не має меж, і нам так хочеться, щоб його помітили інші.
Шкода, що такої професійно-комерційної майстерності, як у продавців, бракує покупцям. Адже можна таким чином назбирати повну кишеню рошенок і одного разу висипати перед продавцем зі словами: «Дайте мені, будьте добрі, буханець хліба». От би було весело. Може спробувати?
