Біженці – як жити далі?

Більше двох місяців тому на Прикарпаття почали приїжджати втікачі з Криму. І влада, і прості мешканці допомагали й досі допомагають їм чим лиш можуть. Частина з них уже повернулася додому, але є й чимало сімей, які вирішили лишитися тут. На що жити, особливо якщо на руках зо п’ятеро дітей, де знайти квартиру, роботу – питання, які тільки частково мають відповіді.

Нема куди вертатись

Станом на вівторок, 13 травня, в Івано-Франківській області було 88 родин біженців, в основ­ному із Криму. В самому місті Івано-Франківську їх 52 сім’ї. Як розповідає заступник міського голови Михайло Верес, дехто живе у родичів чи знайомих, але основ­на частина – в муніципальному готелі «Бандерштадт». Загалом там зараз перебуває 51 людина, 28 із них – діти. Деякі мешканці тут уже по півтора-два місяці й вертатися назад не думають. Аби дізнатися про те, як вони планують обживатися на «новій» землі, «Репортер» подався з візитом.

У коридорах готелю повно малечі – хто повзає, хто бавиться іграшками, а малюк років двох із величезними карими очима сміливо пасує журналісту голубим м’ячем. Отримує пас у відповідь, заливається сміхом. Адміністратор радить кімнату, де живуть найдавніші поселенці. Стукаємо. Чоловік трохи ошелешений неочікуваними гостями, але говорити згоден. Запрошує всередину. Чисто, затишно, працює телевізор. Там ще жінка з малюком на руках і юнак-підліток. За хвилину підходять ще двоє його сусідів – теж із дітьми.

Кажуть, усі вони з Криму, приїхали хто три тижні тому, хто місяць, а хто вже й два. Вертатися не будуть.

«Там уже не Україна, а Росія, – спокійно пояснює один із біженців, Емір Амет Суф’ян Едемович. – Нічого доброго для нас там не буде. Родичі розказують – води нема, роботи нема, все подорожчало. Дружина брата працює у садочку, їй приводять дітей і питають: «А коли ви вже звідси поїдете? Чули у вас новий будинок, ми туди поселимося». Посміхнуться і йдуть».

У Криму вони лишили все – не тільки друзів і родичів, але й будинки, в яких було те ж, що і в кожного з нас. Продати цю нерухомість нині неможливо. Нотаріальні контори не працюють – це раз, спочатку треба переоформити дім за російськими законами – це два. А як це все зробити, якщо в тебе український паспорт, – це три!

Проблема житла для них нині номер один, підтверджує Росалін Бабаєв. Для прикладу, у нього шестеро дітей, і коли орендодавці про це дізнаються, то за голову хапаються. З рештою якось розібралися – соціальні допомоги переоформили сюди, дітей влаштували у школи чи садочки, з харчами й речами помагає Координаційна рада та благодійники. Час від часу є й грошові допомоги. Народ у нас, кажуть, дуже добрий, і вкотре всім дякують. Роботу нині пробують знайти. А от житло… За оренду двокімнатної квартири треба віддати чи не всю соцдопомогу, а дітей за що годувати?

У розмову втручається Рустем Рамазанов – у нього дітей «лише» троє, тож квартиру вже знайшов, має і пропозиції по роботі. З іншого боку, є й ще складніші випадки. В одного їхнього знайомого – хворе серце, тож на важку роботу не піде, а дітей теж має чимало. У кожного своя історія, підганяти всіх під один шаблон – неправильно.

Але питання кожного від того не менш гострі. «Зараз усе залежить тільки від держави, – каже Емір Амет Суф’ян. – Якщо вона вже визнала Крим окупованою територією, то має і признати наш статус біженців. Бо хто ми тут – туристи?».

Усього дати не можемо

Що кожен випадок індивідуальний, ми ще раз переконалися в штабі Координаційної ради з питань допомоги населенню в надзвичайних ситуаціях. Зустріли тут Ольгу Вернер, кримчанку, яка приїхала два тижні тому. Поки співголова ради Леся Аронець залагоджувала справи з поселенням нової сім’ї, трохи поговорили з пані Ольгою. Інтелігентна, гарно вбрана, вік десь під 50. Каже, їхала на Прикарпаття цілком свідомо, знала, що назад не повернеться. Приїхала сама, донька з сім’єю поки що у Криму, але й вони планують переїзд. Поки що жінка також живе у «Бандерштадті», наполегливо шукає роботу, навіть по оголошеннях на стовпах. Певна, що дочка приїде, знайдуть квартиру, роботу – і все буде добре.

За словами Лесі Аронець, багато людей, які приїхали у перші дні окупації, нині повернулися додому. «Тоді в основному були жінки й діти, – розповідає вона. – Але через два-три тижні за ними приїхали чоловіки і, зваживши всі «за» й «проти», вони вернулися. Ті люди, що їдуть зараз, роблять це вже обдумано».

Якщо така родина не має, де жити, їй підшуковують тимчасове житло, дають предмети першої необхідності. Звісно Рада забезпечує і соціальний супровід – переведення соціальних допомог, влаштування дітей у школи та садочки, медичне забезпечення, послуги міграційної служби. Усе, що треба. Якщо вже люди вирішили лишитися, їм допомагають знайти роботу – до слова, вже нині 18 людей влаштовано, – і квартиру.

«Але в нас немає коштів, аби заплатити за оренду житла, – пояснює пані Леся. – Ми намагаємося сприяти. Наприклад, домовитися з ріелторами, аби здешевити їхні послуги. Ще в нас є виділені чотири райони, де є будинки, придатні для житла, господарі на заробітках, аби їх дали на рік чи два у безоплатне користування».

З іншого боку, Леся Аронець каже, є тут і неприємні моменти. «Направду, я здивована настроями деяких людей, які приїхали сюди і думають, що їм тут усі зобов’язані, бо вони постраждали від військової агресії, – твердо каже вона. – Мають дати квартири і так далі. От до Великодня з обласного бюджету виділили по 500 грн. на кожного члена сім’ї, навіть на дітей. Сім’ї, де є багато дітей, могли б цими грошима заплатити за квартиру хоча б за перший місяць і думати про роботу. На жаль, вони далі лишаються в готелі. Я не кажу про всіх, але є й такі випадки».

Потрібен статус

Заступник міського голови Михайло Верес каже, що неодноразово були зустрічі з переселенцями, – за участі влади міста, області та навіть представників ОБСЄ.

«Наше основне завдання було – зустріти цих людей, допомогти на перших порах із житлом, забезпечити дітей школами, садками і так далі, – говорить Верес. – Але ми одразу їм повідомили, що не зможемо надати житло в місті. В Івано-Франківську й так є велика черга, в якій люди стоять роками».

«Ми розуміємо їхні проблеми, що від доброго життя ніхто не кидає домівку, – продовжує заступник міського голови. – Але це має вирішуватися на рівні держави. Їм мають присвоїти якийсь статус, має бути спеціальна програма. Я нічого не кажу, але, починаючи з 15 березня в середньому по 50 осіб живуть у муніципальному готелі, і це оплачує міський бюджет».

За словами Михайла Вереса, ця проблема уже не раз виносилася на селекторні наради на рівні Кабміну, давалися протокольні доручення міністерствам, але поки що результатів немає. «Я розумію, що нині в державі це не єдина проб­лема. Але зараз уже їдуть люди зі східних регіонів і, враховуючи останні події, цей потік буде лише збільшуватися», – скрутно хитає головою він.

Та разом із тим Верес запевняє – нікому з новоприбулих у прихистку не відмовлять.