За два роки баварські українці передали на фронт 15 повністю укомплектованих реанімобілів на суму 60 тисяч євро. На стільки ж тепловізорів, екіпірування та медичного обладнання. Про волонтерський тил Мюнхена «Репортер» поспілкувався з франківцем Тарасом Бережанським. Він там вже понад чотири роки. Тарас — медик, працює там над докторською та очолює волонтерську організацію «Мюнхенська сотня».
Церква об’єднує
Говоримо по скайпу. На годиннику 23:00. Тарас саме прийшов з репетиції. Всюди його багато — хор, танці, волонтерство, навчання. Каже, українська громада тут уся така — активна.
Українців у Німеччині зо 30 тисяч! І то лише ті, хто стоїть на обліку та має право голосувати, а ще є багато нелегалів. Лише в Мюнхені наших — десь шість тисяч. Чимало студентів.
З франківців Бережанський не один. Сміється, що скоро можна створювати окрему, суто франківську спільноту. Разом співають у хорі, ходять в гори, волонтерять.
У Мюнхені вже з 40 років діє український хор «Покров». Він організований при церкві УГКЦ. Українці мають свій кафедральний собор та свого владику Дмитра Крика.
Також при церкві є українська домівка, де збирається й танцювальний колектив «З перцем», гурт «По цимбалях». Тут влаштовують різні забави, благодійні концерти. Наприклад, масово українці збираються на Меланки — 13 січня.
«Церква тут об’єднує людей, я сам чекаю тої неділі, — говорить Тарас Бережанський. — У Франківську так не ходив. Сестри вареники готують, борщ. Їм помагають дівчата. Після служби ти можеш владнати свої справи, дізнатися корисну інформацію – як продовжити страхівку, де знайти підробіток».
Також, за словами Тараса, церква в останні два роки стала ще й волонтерським штабом для «Мюнхенської сотні», яку утворили під час Майдану. Тоді масово виходили на акції протесту. Розповідає, що їм пощастило із консулом — Вадимом Костюком. Виходив разом з ними.
«Оскільки була підтримка від нього, від урядової людини, тож німці звернули на нас увагу, — говорить Тарас. — Для них то важливо, бо тут часто виходять на акції протесту різні нацменшини».
Ще пригадує, як у Баварії проводили Хресну дорогу, українці вийшли на неї з прапорами. До них підійшла якась німкеня, розплакалась, почала обнімати.
«Вона сказала: «Тримайтеся, бо від вас залежить і наша доля», — каже Бережанський. — Від німця дуже рідко можна почути такі слова».
Як відчували
Допомагати військовим, самі того не знаючи, українці Мюнхена почали вже в лютому 2014 року. Легковик, завантажений бронежилетами, касками та окулярами поїхав на київський Майдан.
«На півдороги дізнаємося, що все скінчилось — Янукович тікає, — згадує Бережанський. — Ми раді, але веземо. Подумали, най то буде хлопцям в армію. Як відчували. Та екіпіровка поїхала на Крим».
Коли почалася війна, українці Мюнхена щотижня відправляли в Україну тепловізори, військову форму, берці, окуляри, медикаменти і т.д. Плели маскувальні сітки. Тарасові, як медику, не давала спокою думка, що чимало поранених гинуть через невчасну допомогу на полі бою. Вирішили збирати гроші на реанімобіль. На Різдво організували Вертеп. Наколядували 2000 євро.
Почали пекти пляцки, тістечка та продавати під церквою, проводили аукціони, на яких продавали картини, хендмейдові речі, вишиванки, розмальовані гільзи, які передавали хлопці з фронту. Просто ставали під церквою та збирали гроші після Богослужіння.
«І дякувати Богу, за два роки ми назбирали вже на 15 реанімобілів з повною комплектацією, — говорить Бережанський. — Перший відправили на 81 бригаду. Там якраз служив наш Степан Андрійців з медуніверситету. Решта швидких пішли 55, 128, 72, 78, 95, 93, 25 бригадам, «Госпітальєрам» ДУКу, батальйону імені генерала Кульчицького».
Тарас додає, що кожну машину, яка відправлялася в Україну, до самого верху наповнювали медикаментами, речами для військових і біженців, харчами.
Помагають усі
За словами Тараса Бережанського, усі швидкі вони купують через аукціон.
«У нас є хороший знайомий з мальтійської служби — Ґерхард Ріттер, — розповідає Тарас. — Застарілі машини в Німеччині не списують, а за державною програмою продають на аукціонах. Аби на нього втрапити, треба дозвіл. Перекупники не мають права продавати машини з медобладнанням, а пан Ріттер має дозвіл. Він нам дуже помагає».
До волонтерства долучається й білоруська спільнота. Мають активного товариша — Віталія Артьоменка, який збирає аптечки, ремонтує машини, бо має там СТО.
«Ще є один литовець, його дружина з Франківська, — розповідає Бережанський. — Вона настільки його українізувала, що він у нас один з найактивніших».
А ще на волонтерів «Мюнхенської сотні» вийшов дворазовий чемпіон Олімпійських ігор з гірських лиж Маркус Васмайєр.
«Німці його дуже люблять — він у них герой, — каже Тарас. — Завдяки йому з тими реанімобілями ми повезли дуже багато обладнання для франківських лікарень. Коли він приходить в клініку, йому ніхто не відмовляє. «О, сам Маркус прийшов!».
Волонтерам важливо, що долучаються такі авторитетні люди, бо тоді легше зібрати кошти. Хоча вони за все звітуються, але буває й недовіра.
«Таких організацій, як наша, у Німеччині на початку було 10-15, — розповідає Бережанський. — Зараз ми лишилися одні. Люди зневірилися. Спершу, яка була ціль? Попередня влада покрала, а ми дамо поштовх збудувати нове. Так мислила більшість діаспори. Вони дали поштовх, основним забезпечили, а нічого не змінюється».
Тягне до хлопців
Ще волонтери «Мюнхенської сотні» вийшли на клініки Франції. Мають там хороших знайомих, до речі, з Городенки. Готуються пригнати дві-три фури з ліжками, апаратами штучної нирки та іншим обладнанням. Віддадуть це в майбутній реабілітаційний центр у Коломиї, дещо в лікарні Франківська, по районах.
За словами Бережанського, у клініці, де він працює над докторатом, лежав один офіцер із Дніпропетровська з серйозною травмою, без свідомості. Півроку тому його виписали. Тарас часто заходив до нього. Каже, лікування наших бійців на себе бере консульство. Вони також збирають кошти, бо не вистачає.
Саме зараз там лікується восьмирічна Тетянка Чорнобай із Вуглегірська. Дівчинка вижила після обстрілу, а двоє її друзів загинули. Діти разом були в будинку, в який влучив снаряд.
«Приємно, що німецькі лікарі не беруть гонорар за лікування наших військових, — говорить Тарас. — Лікування дуже дороговартісне. Лише перебування в лікарні залежно від складності — від 700 до 1200 євро на день. Чимало вартують обстеження, ліки, витратний матеріал. Десь 40 % від загальної суми лікування йде на гонорар лікарю, а ще послуги перекладача — 2000 євро за тиждень. А так лікарі гонорари не беруть, ми самі ходимо перекладати лікарям — вже менше».
Під час нашої розмови Тарас отримав повідомлення від харківських волонтерів, що на лікування до Мюнхена направили ще одного бійця. Просять тамтешніх земляків помогти з перекладом.
Зараз волонтери Мюнхена готують ще один реанімобіль — для 128-ї бригади. Вже 16-й! До речі, у березні Тарас їздив до цих бійців на передову. Відвозив швидку та гуманітарну допомогу. Пробув у них два дні, каже, хлопці стали рідними. Дуже скромні, мовляв, нічого їм не треба, а розговорилися — то того нема, то того. Просять форму німецьку, бо тепліша й до тіла приємніша. Не так рветься й не горить.
«Вони настільки щирі, добрі, відкриті, — Тарас і досі під враженнями. — Я хотів там лишитися. Мене тягне туди. Ну, по-перше те, що ти чоловік і то твій обов’язок — ворог у хаті і треба його виганяти. З іншого боку, ті люди — вони неймовірні! Поїду ще, повезу допомогу, аби побачитись з ними знову».
Отакий він — надійний волонтерський тил Мюнхена.
