Свого часу інженер Богдан Кудлак зробив багато фотографій старих станиславівських кам’яниць, приречених на зніс. Частину з них читачі вже побачили, втім матеріалу вистачило й на продовження. Отже, екскурсія по знищених об’єктах триває, пише Репортер.
Читайте також першу частину статті Чорно-білі вісімдесяті.
Тут помер композитор
Одразу й не скажеш, де відбувалась зйомка цього кадру (№ 1). Допоможе зорієнтуватися купол ратуші, що проглядається за кам’яницею. Це вулиця Лесі Українки та нині вже не існуючий будинок № 4. Він має цікаву історію, йому навіть присвячений вірш.
У 1870-х єврейський добродій на прізвисько Штрік збудував тут двоповерхівку, в якій розмістилися готель і ресторація. Пізніше він продав нерухомість Соломону Гюбнеру. А той дав готелю претензійну назву «Брістоль», яка відчутно дисонувала з дешевим і доволі брудним закладом. У 1909 році в одному з готельних номерів від раку шийних бородавок помер Денис Січинський – перший професійний композитор Галичини.
За радянщини в будинку було чи то кафе, чи то їдальня, плюс якісь продуктові склади. На фото (а це літо 1988-го) видно, що другий поверх вже нежилий, втім кафе ще жевріє. На вулиці навіть стоїть лоток із «пиріжками / чебуреками». Частина фасадної стіни густо заставлена порожніми дерев’яними ящиками. У подібній тарі часто транспортували слоїки з соком.
Вже восени того ж року будинок знесуть. Молодий поет Юрій Андрухович надихнувся побаченим і написав вірш «На зруйнування Брістоля»:
панно,
елю нам не пити на престолі
у готелі для приблудних
циркачів і адміралів
у ковчезі, де провалля
провінційної моралі
вже не звідаєм кохання у брістолі
сніг летить, летить
на нас чавунна куля
хлопці в білому ламають антресолі
тінь гілляста піаніста умебльована в брістолі
у кімнаті, де годинник і зозуля…
З 1999 року на місці «Бристолю» стоїть гуртожиток готельного типу. Цікаво, чи зупиняються в ньому композитори?
Примари Вірменської вулиці
На заводі «Промприлад» була непогана фотолабораторія. Богдан Кудлак заприятелював із тамтешнім фотографом, який інколи позичав йому широкоформатний цейсівський об’єктив. Це дозволяло робити панорамні знимки на 120°. Одна з них презентує вулицю Вірменську (№ 2).
Літом 1985 року на ній доживали віку кілька кам’яниць. Цікаво виглядає крайня ліва. Перший поверх порожніє вибитими вікнами, а на другому… сушиться чиясь білизна.
Обидва будинки відносяться до кам’яниць сусідньої вулиці Шеремети (номери 2 і 4 відповідно) і є їхніми тильними фасадами. За свою довгу історію вони купу разів перебудовувались. Уперше ми зустрічаємо їх на мапі 1769 року. Там вони підписані як «доми тутешніх начальників». Ймовірно, там мешкала замкова адміністрація. На початку ХІХ століття будинки потрапляють у приватну власність.
За словами краєзнавця Михайла Головатого, у 1822 році кам’яницею на Шереметі, 2 (та, що з білизною) володіла якась Барбара Альт. Після Мармулядової пожежі будинок відбудував вже інший власник – пивний магнат Франц Седельмайєр. Далі господарі змінювались ледь не кожні десять років.
Центральний будинок також виглядає дивно. На даху ростуть деревця, верхній поверх без вікон, при цьому внизу живуть люди, на підвіконнях стоять вазони. У першій половині позаминулого століття спорудою володіли лідери вірменської громади Станиславова – Абгаро де Абгарович і Григорій Амірович. Далі у списках власників, аж до націоналізації, трапляються лише єврейські прізвища.
У 1980-х ці аварійні будинки знесли та збудували нові, наслідуючи архітектурний стиль попередників.
«Робочий одяг» пані Шутман
Наступний об’єкт (№ 3) мав подвійну адресу: вулиця Галицька, 8 і Колгоспна, 1 (тепер Тринітарська). Будинок Г-подібний, довшим фасадом виходив на Колгоспну. Через те відомо багато фотографій із тим ракурсом, а ось «галицький» фасад – менш засвічений.
Кам’яниця так і дихає старовиною. Чого вартує балюстрада на даху, із масивними дерев’яними кулями? А елегантне литво балконних решіток? Тепер так не будують. Зауважте вхід у підвал – під третім правим вікном. Напевно, купці старого Станиславова тримали там свої товари.
Будинок стояв у середмісті, тобто був захищений фортечними стінами. Зрозуміло, що земля там не пустувала. У 1822 році тамтешньою ділянкою володів Лайзер Бейлер. Скоріш за все, він мав там будиночок, який забрала Мармулядова пожежа. У 1870-му тут господарює вже Лейб Шутман, який поставив скромний дерев’яний дім. Його спадкоємиця Рахель піднапружилась, і у 1899 році «Кур’єр Станіславовський» сповіщає читачів про новозведену кам’яницю на Галицькій. Саме її ми і бачимо на фото Богдана Кудлака.
У радянські часи будинок був житловий, а частину першого поверху займав магазин «Робочий одяг». Його вивіска добре читається на фасаді.
Кам’яниця щасливо пережила СРСР. Могла б стояти і зараз, якби не торговий центр, який мусили запхати саме тут.
З видом на базар
А це вулиця Станіславська. Літом 1985 року вона називалася Кооперативною, можливо, через близькість центрального продуктового ринку.
Тоді її прикрашала ошатна сецесійна кам’яниця (№ 4). Відомостей про неї обмаль.
«У 1910 році цього будинку ще не було, – каже Михайло Головатий. – Отже спорудили її десь перед Першою світовою».
Над одним із входів бачимо плакат, на якому намальовані різні види грибів. Це робилося для того, аби покупцям не всучили отруйні дари лісу. На другому поверсі в очі кидаються білі балконні двері, які не в’яжуться із загальним сірим тоном кам’яниці. Схоже, нинішні «рагульські архітектурні традиції» мають совкове коріння.
Завалили будинок (чи сам завалився?) ще за совітів. З базару ще довго проглядались його руїни, які комунальники не квапились прибирати. Сьогодні на тому місці черговий офісний центр із банком «Русский стандарт». Цікаво, банк там надовго?
Автор: Іван Бондарев
