Іван Бондарев
Наприкінці травня 1919 року Станиславів зайняли поляки. Місто лежало в руїнах ще з часів Першої світової війни. Нові господарі з ентузіазмом приступили до розчищення завалів та розробку планів відбудови міста, але…
Спочатку Станиславів ледь не відбили українці під час славетної Чортківської офензиви. Потім спалахнула радянсько-польська війна, під час якої вирішувалася доля існування молодої польської держави. Не встигли поляки відбитися від червоних, як їх спіткало нове лихо – гіперінфляція. Доля польської марки нагадує історію українського купона – банкноті у 10 млн. на початку 1920‑х років у Станиславові вже ніхто не дивувався. Все це відбувалось на фоні перманентної політичної кризи, коли сеймові фракції гризлися між собою, уряд змінявся урядом, а першого президента країни Габріеля Нарутовича взагалі застрелив обурений художник.
Першою ластівкою стабілізації стало введення польського злотого у 1924 році. А з політичним безладом через два роки покінчив військовий переворот Пілсудського. Тож не дивно, що до середини 1920‑х у Станиславові не вели капітального будівництва. Встигли лише розібрати руїни та почати тривалий процес перейменування вулиць та площ. Тепер вони носили ім’я героїв недавніх війн та визначних політиків – Галлєра, пізніше Пілсудського (Вічевий Майдан), генерала Желіговського (вул. Бандери), Падеревського (майдан Шептицького), Пєрацького (Шевченка), полковника Мостицького (Низова).
Із настанням стабільності в країні почалась бурхлива забудова Станиславова. Одним із перших великих будинків, зведених за Польщі, стала приватна клініка лікаря Гутта (нині – обласний фтизіопульмонологічний центр, вул. Франка, 17). Ця споруда постала у 1926 році і незабаром перетворилася на один із найпопулярніших лікувальних закладів міста. Тут було пологове відділення, і багато станиславівців міжвоєнної пори побачили світ саме у цих стінах. (1)
Якщо у клініці Гутта ще можна побачити якісь архітек-турні прикраси, то наступні новобудови не могли цим похвалитись. Країна ледь оговталась від кризи, і тому замовникам було не до маскаронів, атлантів, портиків і колон. Споруди зводилися стримані, функціональні, позбавлені жодної декоративності. Цей архітектурний напрямок отримав назву модернізм. У його традиціях виконаний Будинок союзу польських залізничників, фасад якого прикрашає дата зведення – 1927 рік. Ми його добре знаємо як Будинок офіцерів. До речі, нині у пресі лунають заклики щодо відновлення куполу над спорудою. Але на старому фото добре видно, що купола там немає. Більше – його там і не планували, оскільки дах вежі використовувався як оглядовий майданчик.
Дбали в магістраті і про культуру. Протягом 1928‑1929 років відновили театр імені Монюшки (облфілармонія), який сильно постраждав під час війни. Автором проекту був молодий інженер Станіслав Треля. Після рекон-струкції театр позбавився архітектурних прикрас і набув того вигляду, який є сьогодні. Але програвши зовні, виграли всередині – кількість глядацьких місць збільшилася з 300 до 550. (2)
Нарешті у влади дійшли руки і до Ратуші. Десять років вона перебувала в аварійному стані, і лише у 1928‑му приступили до її відновлення. Проект розробив уже знайомий нам Треля. Його ратуша унікальна тим, що вона єдина в Україні (а може й у світі) збудована у стилі модерн. Завершити будівництво передбачали у 1932 році, але через хронічний брак коштів споруда постала лише у 1935‑му, а внутрішні оздоблювальні роботи тривали аж до 1939 року. Тодішня ратуша дещо відрізнялась від сучасної. На фото можна побачити польського орла вгорі та барельєф з гербом Станиславова. А ось глечика-мутанта немає. (3)
У 1925 році до міста приєднали райони Княгинин-Колонія, Княгинин‑Село і Княгинин-Гірка. Значно збільшилася площа міста, та майже вдвічі зросла кількість мешканців, яка сягнула 70 тисяч. Журналісти того часу сповістили про народження «Великого Станиславова». На ознаменування цієї події спорудили величний костел на колишній Колонії-Гірці. Роботи тривали досить довго і лише 16 жовтня 1938 року львівський архієпископ Твардовський освятив новозбудований костел Христа Царя.
Не відставало і житлове будів-ництво. Модернові споруди, або, як їх називали в народі – «американські будинки», заміняли знищені австрійські кам’яниці. Ці «американці» зовні не справляли великого враження, але за комфор-том давали фору «австріякам». Покращене планування, просторі кімнати, новітні системи опалення, сантехніки та вентиляції робили новобудови зручними для проживання. Їх масово зводили у 1930‑х, але й сьогодні ріелтори спостерігають підвищений попит на них. Початок вулиці Бельведерської є чудовою ілюстрацією цього типу житла.
Останнім масштабним об’єктом міжвоєнного періоду став міський поштамт, споруджений у 1938 році. І знову архітектор, на цей раз варшав’янин Ляхерт, випередив свій час: будівля – немов 1960‑х років. Цікаво, що, окрім службових приміщень, тут містились п’ять квартир, в одній із яких мешкав директор пошти. Пересічні станиславівці неоднозначно сприйняли споруду, навіть називали її «тюрмою», натякаючи на відсутність вікон на першому поверсі. (4)
Утім, скоро мешканців міста стали хвилювати вагоміші проблеми – із Заходу дедалі частіше надходили тривожні новини, а потім зі Сходу прийшли «брати».
У статті використані листівки з колекції Олега Гречаника
Comments are closed.