Туристи, що приїздять на Прикарпаття, як правило, мають перелік об’єктів для обов’язкового відвідування. Зазвичай це Яремче, коломийський музей Писанка та Манявський скит. Останнє місце популярне і в самих прикарпатців. Чим же манить до себе Манява?
За монастирськими рецептами
Координати прості: Богородчанський район, село Манява, 45 км від Івано-Франківська. У центрі села, біля магазину, треба звернути ліворуч. Великі туристичні автобуси зупиняються перед дерев’яним мостом через потік Манявку (колишній Батерс). На протилежному березі через сотню метрів є невеличка розвилка. Ліворуч видно якісь кам’яні сходи, праворуч пішла лісова дорога, а дещо збоку – цегляна арка з написом «Монастирська трапезна». Якщо людина тут вперше, то може розгубитись, тому пояснюємо: до скиту ведуть сходи, а дорога прокладена до Манявського водоспаду. Правда, йти доведеться 16 км.
Справжнє відновлення скиту почалося в 1998 році
Манявський скит – це водночас релігійний і туристичний об’єкт. Тож і прочан, і туристів тут не бракує. До їхніх послуг готель та їдальня (трапезна). Годують гостей стравами з монастирської кухні. Ченцям заборонено вживати яйця, молоко, масло, сир. Дозволяється їсти рибу, гриби та мед. Монастир має власну пасіку, мед можна навіть купити. Туристам пропонують комплексний обід з пісним борщем, овочевим салатом, вареною картоплею, книдлями і квасом. Якщо немає посту, то подають кагор. Усі страви без м’яса, але досить смачні й поживні.
Маленька порада: якщо плануєте йти до Блаженного каменю, то краще обідати після цього – на повний шлунок буде важкувато.
Останній форпост православ’я
На початку XVII століття до манявських лісів прийшов монах Іов Княгиницький. Він народився у Тисмениці, викладав у Острозькій академії, кілька років провів у грецькому Афоні. З часом до нього приєдналися ще кілька ченців, серед яких виділявся галичанин Феодосій (Теодозій).
У 1611 році монахи починають спорудження скиту. Це слово походить від грецького asketos – аскет, подвижник. Порядки в обителі були суворими: їли раз на день (на вихідні – двічі), щоранку били по 300 поклонів, на двір виходили тільки з дозволу ігумена і то лише парами, при зустрічах із жінками мусили відвертатись.
За легендою, якщо доторкнутись до Блаженного каменю, то всі гріхи «скасовуються»
Часи були неспокійними – Галичину лихоманило від татарських наїздів. Тому скит будували як фортецю. Монастир складався із трьох веж (Дзвіниці, Скарбниці та Стрілецької) й дерев’яних стін. Місце вибрали вдало – з одного боку гора Вознесенка, з іншого – глибока ущелина, де протікає Батерс (Манявка).
За легендою, на вежі Дзвіниці був чарівний дзвін, який самотужки сповіщав про наближення татар, при чому чути його було аж у Коломиї та Станиславові. Втім 6 вересня 1676 році турки, що вдерлися на Покуття, таки зруйнували скит. Аби зібрати гроші на відбудову, ченці їхали збирати милостиню аж до Москви. Цар допоміг, і святиню відродили.
У 1700 році вся Галичина перейшла у греко-католицьку віру. Манявський скит унію не прийняв і залишився єдиним православним монастирем краю. Щоправда, і з Москвою він не мав нічого спільного. Ще у 1620 році Константинопольський патріарх Тимофій ІІ пожалував монастиреві ставропігію, тобто підпорядкував його безпосередньо собі.
Ключі від підвалу, де гроші лежать
Сумні часи для монахів настали із приходом австрійців. У 1785 році вийшов цісарський указ про закриття монастиря. Ченців про це попередили за два тижні. Аби залишити по собі «пам’ять на довгі літа», монахи викотили бочки з пивниць і гостили вином усіх охочих. А потім стали відбуватись дивні речі. Вечорами, після завершення богослужінь, братія випроваджувала всіх прочан з території, після чого туди заїздили підводи, доверху завантажені цеглою. Ранком вони виїздили порожні. Найцікавішим було те, що ніяких будівельних робіт на поверхні не проводилось. По околиці поповзли чутки, що монахи будують підземелля, аби заховати свої скарби.
Закрили монастир брутально. Під час служби Божої до храму увійшов німецький чиновник Штрассер із маленькою собачкою в руках та усівся на престолі. Захопивши лише особисті речі, монахи залишили обитель. Перед уходом старий ігумен передав Штрассеру величезний ключ зі словами: «Як знайдеш двері, що ключ сей відпирає, то не вернемось до Скиту вже ніколи, а як ні – то повернемось обов’язково!».
 |
Пам’ятний знак Іову Княгиницькому
Німці облазили всі підвали, простукали стіни та перекопали город, але загадкових дверей до скарбниці так і не знайшли. Монастирське майно розпродали на аукціоні, бібліотеку передали Львівському університету, різи забрала тамтешня семінарія. Дерев’яну Хрестовоздвиженську церкву купила громада Надвірної, іконостас поїхав до Богородчан, а надмогильна плита Іова та Феодосія опинилась у сусідньому селі Марковому.
За колишнім скитом ніхто не доглядав, дерев’яні будівлі швидко згнили, а кам’яні вежі селяни потрохи розбирали на будматеріали. Історик Юліан Целевич у ХІХ столітті писав: «Глуху тишу тут літом перериває гамір туристів, котрі вписують свої імена на мурах, а в вежі розтаборюється жид-шинкар із бочками та всякими приборами шинковими».
Можливо, від скиту нічого б і не залишилось, якби у СРСР не вирішили створити філіал Івано-Франківського краєзнавчого музею. З 1970 по 1980 рік тут тривали реставраційні роботи, які обійшлись у 500 тисяч рублів. Тоді відновили дві вежі і частину келій. Музей швидко став популярним серед школярів. Особливе захоплення визивала фігура монаха у людський зріст.
Від 1998 року сюди повернулись справжні ченці. Тепер тут діє Хресто-Воздвиженський Манявський чоловічий монастир Української православної церкви Київського патріархату. Пророцтво старого ігумена здійснилось.
Іконостас і дипломатія
Всередині монастир дуже гарний. Головним храмом є дерев’яний Хресто-Воздвиженський собор. Нагадаємо, що стару церкву продали до Надвірної, де вона згоріла під час Першої світової війни. У 2002 році звели новий храм за проектом архітектора-реставратора Зеновія Соколовського.
Іконостас протягом 1698-1705 років створив маляр-чернець Йов Кондзелевич, якого називають українським Рафаелем. Відреставрований оригінал зберігається в Національному музеї у Львові, а в Маняві представлена досить вдала копія. Іконостас п’ятиярусний і складається із сотні ікон – від мініатюрних до двометрових. Один іноземець, побачивши творіння Кондзелевича, сказав: «Виставте цей іконостас в Європі і ви зробите в десять разів більше для своєї держави, ніж уся європейська дипломатія за рік».
У підземеллі церкви є символічна могила гетьмана Івана Виговського, який заповів поховати себе у скиту. Правда, решток гетьмана і досі не знайдено.
Також привертає увагу чорна могильна плита на подвір’ї. Тут похований отець Іоанн (у миру Василь Гринюк), який славився даром зцілення, виганяв диявола з одержимих.
Усі до каменю!
Трохи менше кілометра за монастирем лежить Блаженний камінь. Дорога туди йде через ліс, при чому наприкінці круто забирає вгору.
Сам камінь – це велика брила, яка нависає над невеличким майданчиком. Поруч тече струмок, вода з якого вважається лікувальною, особливо для очей.
За легендою, після розгрому монголами Києва сюди прийшли двоє монахів – Іоаннікій та Пахомій. Вони мали з собою пляшку води з лаврського джерела, втім подібної ніде не зустрічали. Лише в Маняві вода за смаком нічим не відрізнялась від київської. Стомлені ченці полягали спати під каменем, а уві сні на них зійшла благодать (звідси й назва каменю). Потім це місце облюбував Іов Княгиницький. Тут він жив кілька років перед тим, як заснував монастир.
Про Блаженний камінь є багато легенд. Наприклад якщо чоловік, що не може мати дітей, тут заночує, то на ранок усе в нього буде гаразд. Або якщо доторкнутись до каменю, то всі минулі гріхи скасовуються. Може, саме тому туристів тут не меншає?
Comments are closed.