Від Івано-Франківська – що до Луцька, що до Ужгорода, відстань приблизно однакова – десь 300 км. Однак туристи значно частіше їдуть у Закарпаття. Та це не означає, що столиця Волині менш цікава – вона просто «недорозкручена».
Володимир і дуліби
Символ Луцька напевно бачили всі. Це замок Любарта, в’їзна вежа якого зображена на 200-гривневій купюрі. Зрозуміло, що таку потужну твердиню може мати лише дуже давнє місто.
Перший раз Луцьк «засвітився» на сторінках Іпатіївського літопису у 1085-му, хоча археологічні дослідження дають підстави стверджувати, що дерев’яну фортецю заклали тут близько 1000 року. Перед тим київський князь Володимир Великий (він же Святий) підкорив місцеві племена дулібів і приєднав їхні землі до своїх володінь. Аби контролювати завойовані території, він заснував кілька фортець, одною з яких став Луцьк.
Щоправда, тоді назва міста звучала інакше – Лучеськ. Його збудували на річці Стир. З оборонних міркувань град заклали у місцевості, де ріка вигинається, немов лук – звідси й назва.
Населення Луцька нині становить трохи більше 217 тисяч. Для затишного провінційного міста – саме те. Чим воно цікаве туристам? О, Луцьку є що показати! Головне, щоб у вас вистачило часу.
Якщо маєте цілий день, обов’язково прогуляйтеся замковим подвір’ям, відвідайте Музей волинської ікони зі знаменитою Холмською іконою Божої Матері ХІІІ століття. Також завітайте до Волинського регіонального музею українського війська та військової техніки. Тут просто неба експонуються танки, бронетранспортери, артилерійські системи, літаки – загалом понад 200 одиниць техніки. Хлопцям усіх вікових категорій гарантовано буде цікаво.
А що робити, коли час обмежений? Тоді вже шуруйте до старого міста. Його вузенькі вулички приховують багато таємниць.
Кірха, химери та Лесина хата
Якщо в інших містах найбільше пам’яток історії та архітектури міститься у центрі, то в Луцьку все інакше. Його теперішня центральна частина сформувалась порівняно пізно – у ХІХ столітті. У Середньовіччі життя бурлило в іншому місці. Тоді Луцьк був значно менший, а його середмістя складалося з двох частин. У Верхньому замку (він же замок Любарта) мешкала лише княжа родина. Навколо нього, обнесений фортечною стіною, стояв Окольний замок, де проживали бояри, дружинники, урядовці та інші «наближені». Власне, це і є теперішнє старе місто.
Туристам тут неодмінно показують непримітний двоповерховий будинок із кав’ярнею на розі. Його історична цінність полягає у тому, що протягом зими 1890-1891 років тут жив і працював мировий посередник (земельний суддя) Петро Косач. А з ним мешкали його дружина – відома письменниця Олена Пчілка, а також геніальна донька, більш відома під псевдо Леся Українка.
Поруч нависає громада єзуїтського Петропавлівського собору, який разом із монастирем і колегіумом складає єдиний комплекс. Головною родзинкою храму є його підземелля із численними похованнями єзуїтів та заможних шляхтичів. Донедавна там робили моторошні екскурсії, але катакомби почала заливати вода, тому нині вони зачинені на реконструкцію.
У сусідньому кварталі, на вулиці Караїмській, стоїть лютеранська кірха. Її спорудила німецька громада Луцька у 1906 році. Коли дивишся на неї, стає трохи сумно, адже храм нагадує станиславівську кірху, яку підірвали совіти. Волинська святиня теж зазнала багато лиха. Після депортації німців більшовики розмістили в ній обласний архів. У 1960 році буря зламала і скинула на землю її центральний шпиль, а згодом споруда сильно постраждала від пожежі. За Незалежності кірху передали євангельським християнам-баптистам, які реставрували храм і використовують для своїх потреб.
Уздовж цієї перлини неоготики тягнеться вулиця Лютеранська, що впирається в ріку Стир. Наприкінці вулиці туристи мимоволі зупиняються, дістають фотоапарати і починають жваво клацати. Їхню увагу привертає незвична споруда, яку журналісти охрестили «Луцьким будинком з химерами». Він належить місцевому скульпторові Миколі Голованю, який будує його вже 35 років. Цей замок-палац прикрашають близько 500 скульптур, серед яких бородаті мудреці, горгульї, леви, гномики, члени родини скульптора і ще безліч персонажів. У туристів сприйняття цього нагромадження неоднозначне: від повного захоплення до вбивчих коментарів на кшталт «творчий пронос». Як кажуть, на колір і смак…
Між іншим, кілька творінь Миколи Голованя можна побачити у Франківську. Це фігурки янголів, які «охороняють» браму резиденції греко-католицького митрополита у парку.
У глибину століть
Бути у Луцьку й не побачити замок Любарта: а) грішно, б) не розумно. Дерев’яні укріплення тут існували ще за волинських та галицько-волинських князів, а ось кам’яним замок став уже за литовців. Будував його князь Любарт Гедимінович (1300-1383 / 4), який правив і Галичиною, але втратив її у боротьбі з поляками. Твердиня добре збереглась, напевно, найкраще з середньовічних замків України. Зауважте, середньовічних, а не ренесансних чи барокових фортець.
У плані замок нагадує заокруглений трикутник і має три вежі: Надбрамну, Владичу та Стирову. Пускають лише у перші дві, де розміщені музейні експозиції.
До послуг туристів три екскурсії, радимо замовляти всі, особливо якщо їх проводить Сергій Одзієвич – найкращий гід державного історико-культурного заповідника «Луцьк». Тамтешні екскурсоводи носять із собою велику в’язку ключів, якими відкривають стародавні, оковані залізом двері. Без їхнього супроводу гостям до багатьох замкових приміщень аж ніяк не потрапити.
Перший маршрут проходить крізь Надбрамну або В’їздову вежу. На її численних ярусах можна побачити гравюри з видами старого Луцька, археологічні знахідки, побутові предмети ХІХ століття. Гіди демонструють колекцію давніх прасок, які називали «залізко», та жартують, що вони були «вай-фай», тобто бездротові.
Та найзахоплююче видовище очікує туристів на вершині 27-метрової вежі (як дев’ятиповерхівка). З оглядового майданчика відкриваються фантастичні краєвиди на старе місто, новий центр і замкове подвір’я.
Далі гостей ведуть до музею друкарства, що працює у приземкуватому будинку з колонами, де раніше містилась скарбниця військового відомства. Раніше на цьому місці стояв палац владики – православного луцького єпископа. Звідси й назва сусідньої вежі – Владича. Піднявшись дерев’яними сходами, туристи потрапляють в єдиний у країні музей дзвонів. Їх там близько 50 – з України, Австрії, Польщі, Росії, Німеччині. Тут можна довідатись, як перевірити якість дзвону, які сигнали давали пасажирам на залізничних вокзалах і що означає морський термін «бити склянки». З дозволу екскурсовода охочі можуть подзвонити у кілька експонатів.
Третя екскурсія веде у глибину віків. Туристам демонструють розкоп церкви Іоанна Богослова ХІІ століття. Не плутайте розкоп із розкопками. Розкопки, це коли копають, а під розкопом мається на увазі вже розчищена й законсервована ділянка. Аби оглянути фундаменти, необхідно спуститись на десяток сходинок під землю. За Київської Русі віряни навпаки – долали три сходинки вгору. Храм що, опустився під землю? Ні, він залишився там, де й був, просто навколо нього століттями накопичувався культурний шар.
У підземеллі завжди прохолодно, навіть у найсильнішу спеку. Добре видно підмурівки, залишки колон, реставровані фрагменти фресок.
Тут же є невеличка експозиція цегли. На багатьох читаємо написи «Лондон» і «Париж». Так місцеві виробники заманювали покупців, які у всі часи «клювали» на імпортне.
