У селищі, яке знаходиться в Карпатах на висоті 850 м над рівнем моря, приймали туристів ще за часів Австро-Угорщини. Вже тоді для приїжджих тут працювали модні санаторії, готелі та фотосалони. Пізніше тут з’явились і “літники” – кімнати в будиночках, які господарі віддавали для сезонного відпочинку чужинцям.
Сто років тому до Ворохти їхало так багато людей, що гуцулам довелось звести ще один дерев’яний храм, аби відкрити гостям усю красу своїх традицій та майстерності. Старшу церковицю тривалий час вважали найдавнішим храмом у Карпатах. Та насправді трохи віку їй “приписали”, аби вберегти від радянського атеїстичного режиму, пише Укрінформ.
ЛЕГЕНДИ І СЛАВА ВОРОХТИ
Треба сказати, що є кілька версій про першу згадку селища Ворохта. Одні відносять її до 16 століття, інші дають селищу більш молодший вік і вказують 1820 рік. Так само тут існують кілька версій походження назви. Одні краєзнавці пояснюють, що “Ворохта” походить від слова «ворохи», що означає «дрова», які використовували для випалювання солі, бо тут свого часу працювали солеварні австрійського імператора Франца Йосифа. Інші ж доводять, що Ворохта у перекладі з санскриту означає «місце, де водяться великі вепри».
Часто туристам розповідають ще й легенду про доброго майстра Ворохту. Начебто служив такий свого часу у найбагатшої ворохтянської родини Мочернюків. Попри те, що був дезертиром з війська Речі Посполитої, всі місцеві ходили до нього на пораду, бо Ворохта мав багатий життєвий досвід. Гуцули питали: «Куди йдеш?» – і чули у відповідь: «До Ворохти». Звідси, запевняють, і походить назва гуцульського селища, яке 300 років тому було звичайним присілком сусіднього Микуличина.
У 1811 році тут з’явився перший дерев’яний храм – Церква Різдва Пресвятої Богородиці. Хоча є версія, що його у 1615 році перенесли з сусідньої Яблуниці й він є найдавнішим храмом у Карпатах.
«Таких легенд у Ворохті є дуже багато. Щодо найстарішого храму, то ми послуговуємось шематизмами – основними церковними документами. Очевидно, дату зведення церкви – 1615 рік – вказували раніше для того, аби цю церковицю не знищили у радянські часи під час атеїстичного войовничого режиму. Раніше тут могла стояти лише каплиця. З Яблуниці церква теж не могла бути перевезеною, бо першу згадку цього населеного пункту відносять до 1643 року, а не могла церква стояти раніше, ніж саме село», – стверджує старший науковий співробітник Музею етнографії та екології Карпатського краю в місті Яремче, краєзнавець Світлана Флис.
Вона запевняє, що гуцули тоді мали стільки лісу, що переносити храми з села до села не було жодної потреби. Більше того, у Ворохті на той час жили талановиті майстри і щедрі жертводавці, які були зацікавлені у будівництві найкращих архітектурних споруд. Родина Мочернюків тоді віддала свою землю під будівництво храму.
Розвінчує науковиця й інший міф – про те, що храм звели без жодного цвяха.
«Уявіть, що з нього залишилось би при таких страшних вітрах, які бувають у Карпатах. Дахівка храму була викладена з гонти, яку виробляли тоді з тису. Якщо давні майстри й не використовували металеві цвяхи, то виготовляли дерев’яні тиблі. Такі кілки робили з твердих порід дерева, щоб скріплювати між собою матеріали. Насправді, ця церковиця має стрункі пропорції, а проєктували її геніальні місцеві майстри. Зокрема Григорій Логвин (український мистецтвознавець і архітектор, – авт.) вказував, що це був один із найвеличніших храмів, хоча і найменший за розмірами серед усіх гуцульських будов такого типу», – зазначає Світлана Флис.
Вона додає, що слава про гуцульську церкву у Ворохті облетіла не лише європейські міста. Нею захоплювались навіть в Америці.
«У США експонували на виставці п’ять кращих макетів дерев’яних храмів, і серед них був макет Церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Ворохті. Можливо, цю хрестовидну конструкцію нашого храму запозичили пізніше для будівництва храмів за океаном», – припускає Світлана Флис.
МАЙСТЕР-ВІЩУН, БАБУСЯ АНДРУХОВИЧА ТА ФРАНКО У ВОРОХТІ
Маленька церковиця захоплювала всіх, хто лише міг її бачити. Вона височіла на пагорбі, домінувала над місцевістю і дуже вдало вписувалась у Карпатські краєвиди. Її досі малюють художники й не обминають туристи.
А у 1931 році поряд з нею з’являється новий храм з такою ж назвою – Церква Різдва Пресвятої Богородиці. Кажуть, таке рішення ухвалили місцеві мешканці для того, аби всі жителі та гості Ворохти могли милуватися майстерністю тутешніх гуцулів. Та ж родина Мочернюків тоді пожертвувала землю під новий храм, місцеві віддавали будматеріали та кошти на його зведення. А над його архітектурою та іконостасом працював майстер Василь Турчиняк.
«Це був геніальний різьбяр з села Луг, що потім зникло біля Делятина. Він створив перший ярус іконостасу, а його син Микола та учень Василь Савчук його завершили. Василь Турчиняк насправді був місцевим віщуном. У нього на плечах часом сиділи три ворони, одна з них приносила майстру люльку. Ще до своєї смерті він розповідав жителям Луга про те, що село буде засноване колючими дротами, дорога буде зі смоли – очевидно, що про асфальт віщун не знав. А ще казав людям, що жителі розлетяться по світу, як липове клиння, а коли захочуть повернутись до Лугу, то не зможуть. Так віщун передбачив, що селян за радянської влади примусово вивезуть до Миколаївської області, а село повністю знищать перед тим, як там виросте військове містечко», – розповідає краєзнавиця.
Вона зазначає, що новий храм у Ворохті зводили тому, що селище росло і розвивалось, а ще сюди з задоволенням приїжджали люди з європейських міст. Адже у 1894 році від Станіславова (колишня назва Івано-Франківська – авт.) до Вороненки була побудована залізниця, і це дало суттєвий поштовх для туристичного руху.
«Вже у 1912 році доктор Францішек Міхал у Ворохті відкрив санаторний заклад, який постачався електрикою й водою та був обладнаний за останнім словом техніки. Тут лікували різні недуги, зокрема й туберкульоз. Дуже багато подібних закладів належали в той час і українцям. До прикладу, в «Українській оселі» влітку відпочивали вчителі з Галичини, Буковини та Закарпаття», – зазначає Світлана Флис.
За її словами, для туристів у Ворохті тоді працювали чимало фотосалонів. До фотостудії Адольфа Блажа свого часу любила навідуватись і бабуся сучасного письменника Юрія Андруховича.
«Щонеділі пані Ірина з Яблуниці йшла до Ворохти в салон Блажа. Один раз вона була вдягнена як гуцулка, інший – як заможна пані, бо дуже любила фотографуватись у цьому салоні», – розповідає Світлана Флис.
Вона додає, що саме Блаж найбільше фотографував місцевих і туристів у гуцульських строях. А найревнішим гуцулом того часу тут називали Гриця Верхового. За часів Австрійської імперії він працював у лісництві й ще за життя заповів, аби його поховали за всіма гуцульськими канонами.
«По смерті Гриця його родичі зробили своєрідний саркофаг із ялинових гілок. Два воли возили тіло померлого на цьому саркофазі межами всіх його полів та наділів. Попри те, що це було літо, воли везли тіло на санях, бо такими були гуцульські традиції», – розповідає Світлана Флис.
До Ворохти з Польщі любила приїжджати українська художниця Олена Кульчицька, а у готелі «Ясна» зупинявся Іван Франко.
«У 1914 році, коли почалась війна, Франко із Жаб’є (колишня назва селища Верховина – авт.) вирушив до Львова. Потяг відправлявся з Ворохти. Коли письменник сюди приїхав, то йому відмовили у поїздці через відсутність спеціального дозволу. Так Франко три дні мешкав у готелі «Ясна», а до Надвірнянського старости надіслав прохання, щоб йому дозволили повернутись додому», – розповідає краєзнавиця.
Коли Франко у Ворохті очікував дозволу на виїзд, до нього навідувались місцеві мешканці. Серед них були брати Гаврилюки – Микола та Федір. Пізніше саме завдяки їм у Ворохті разом з новою Церквою Різдва Пресвятої Богородиці громада одночасно будувала українську «Просвіту».
Більше читайте за посиланням.
Фото – автора, а також надані управлінням туризму, зовнішніх зв’язків та інвестицій Ворохтянської селищної ради
Перше фото – Сергій Гамзін
