Люди, Статті

Вісім років війни або Чому Авдіївка не панікує

Тривожні новини про можливе вторгнення російських військ вганяють у паніку багато українців на мирній території. А там, де до війни менше 20 кілометрів – у «сірій зоні», люди лише усміхаються. Кажуть, вони так живуть уже восьмий рік.

Боялися ще у 2014-му, а тепер уже звикли. Репортер поїхав і довідався, чим живе Авдіївка.

Сіре в сірому

З Краматорська доїздимо до першого блокпосту – у «сіру зону». Вдосвіта тут ще не так багато машин. Суворі військові слідкують за транспортом, перевіряють документи. Пропускали всіх.

За замерзлим вікном автобуса на фоні снігу сірі села. І не тому, що ми у «сірій зоні», а все направду сіре. Маленькі хатини, більшість зруйновані, але не війною, а часом. Нарахувала в одному селі, що лише у чотирьох хатах з коминів ішов дим. Або люди ще не попрокидалися, або там просто ніхто не живе.

Отак сірими селами якось і не зрозуміли, коли в’їхали в Авдіївку. Поки все спокійно. З коксохімічного заводу валить сірий дим, люди йдуть на роботу, діти – до школи, їздять машини, автобуси. Минаємо будинки з кольоровими муралами, які розбавляють сірість вулиць. Поки що ніякого натяку на війну.

Але розумієш, де знаходишся, біля порожньої, пробитої осколками й з вибитими вікнами багатоповерхівки. Збоку на стіні вловлюєш очі старенької жінки і відчуваєш мурахи по шкірі. Це відомий мурал, який у 2015 році намалював австралійський художник Гвідо Ван Хелтен.

Малював під обстрілами, у бронежилеті й касці, – говорить голова військово-цивільної адміністрації Віталій Барабаш, який проводить оглядову екскурсію для делегації з Прикарпаття. – Дуже цікавий хлопчина. У військових є сумка для скидання магазинів, і таку подарували йому. Там у нього завжди була пляшка з віскарем. Тому що реально «лягало» перед ним, а він малював. Тут зображена реальна людина – вчителька української мови школи № 6. Вона молодша, ніж її зобразив мураліст. Її чоловік був поранений під час обстрілів. Був важкий, але, дякувати Богу, живий. Вони мешкали у цьому будинку. Вона й далі працює, але у школі № 2.

Автобус № 136

Цей будинок стоїть пусткою і пам’яткою, як і багатоповерхівка поруч. У 2014-2015 роках сюди прямою наводкою били з танків, з «градів». В Авдіївці за роки війни загинули 56 мирних мешканців.

За словами Віталія Барабаша, за війну в Авдіївці зруйновані понад 1700 будинків. Діє державна програма з відшкодування. Уже відновили покрівлі на понад 700 будинках у приватному секторі.

У 2021 році виділили 114 мільйонів на відновлення та відшкодування, з них 95 – на Донецьку область, а решта – на Луганську, – розповідає Барабаш. – На цей рік на перше півріччя заплановано 82 мільйони. Є проблема, адже не всі квартири були приватизовані й не всі можуть отримати відшкодування. Наприклад, із 185 квартир цього будинку лише 56 були приватизовані, й ці люди отримують компенсацію – десь близько 300 тисяч гривень. За ці гроші в Авдіївці можна купити нормальну двокімнатну квартиру з меблями.

До війни у місті жило 40 тисяч людей. Це був такий спальний район Донецька, адже до центру міста лише 15-20 хвилин їзди автівкою. Їздив окремий маршрут автобуса – № 136, люди добиралися ним в Донецьк на роботу.

На 2014-2015 роки населення було вже 3-4 тисячі, – каже Віталій Барабаш. – Десь з 2018 року люди почали повертатися. Тож зараз у нас офіційно, згідно з реєстром виборців, 33 тисячі, а реально – десь 25 тисяч. Більшість – пенсіонери.

Наполовину гуцул

Голова адміністрації везе ще до одного символічного місця в Авдіївці – на промзону. Саме там велися найзапекліші бої за Авдіївку, і нині «на промці» є Меморіал загиблим воїнам.

Дорогою розказує, що його жартома називають напівгуцулом. Бо тато родом із Старих Богородчан.

Після війни діда розстріляли, бабусю арештували, але вона втекла, зібрала дітей і перебралась на Донбас, аби їх не вислали на Колиму, – розказує він. – На той час на Донбасі ніхто не питав про документи, просто потрібні були робочі руки. І так вони залишилися тут. Довго не спілкувалися з рідними.

Розказує, як у 2009 році повертався з Польщі та заїхав у Старі Богородчани. Зайшов у сільраду, аби знайти родичів.

Назвав дівоче прізвище бабусі, а мене запитали: «А ти чий – Степана чи Олекси?», – пригадує Віталій Барабаш. – Кажу, Степана. «А, то ти з Донбасу, йди туди, тебе всі знають». Навіть є вулиця на честь мого діда – Миколи Барабаша. Тож на Прикарпатті я також, як вдома. Зрозуміло, що я народився на Донбасі, виріс, але гори і ліс – це моє.

До війни Віталій мав успішний бізнес у Донецьку, займався холодильним обладнанням. Коли почалась війна, пішов добровольцем у батальйон «Артемівськ». З червня минулого року є головою Авдіївської міської військово-цивільної адміністрації.

Проводжає тих, хто вже не вернеться

Меморіал розташований на околиці міста – в Ясинуватському провулку. Закинутий приватний сектор. Майже в кожен будинок свого часу влучали снаряди, вікна забиті, паркани пробиті осколками. Звідси до позицій окупантів-колаборантів лише 850 метрів.

Меморіал стоїть на пагорбі. Його збудували у 2017 році за ініціативи командира 72 бригади, яка тут тоді базувалась. Їхній батальйон поніс важкі втрати. Спочатку бійці ставили плити на місцях загибелі друзів, а потім вирішити зробити одне велике пам’ятне місце. Оновили й доповнили меморіал у квітні минулого року спільними зусиллями військових, авдіївських патріотів і волонтерів.

Це такий собі моторошний музей під відкритим небом. Уся інсталяція – це бетон, підбита техніка, уламки снарядів. Також можна спуститися у бліндаж, аби побачити й відчути, як живуть наші військові. Бліндаж музейний, але, за словами Віталія Барабаша, у разі обстрілів є й добрим укриттям. Говорить, аби всі такі бліндажі були у хлопців – накриті бетонною плитою, є запас води, чаю, буржуйка.

Сюди приїздять військові, сім’ї загиблих, волонтери, аби віддати шану. Вони залишають свої записи, сувеніри, ставлять свічки.

Над меморіалом височіють 14 флагштоків з прапорами усіх бригад, які воювали на «промці».

Певно найбільше емоцій викликає інсталяція, де четверо військовий йдуть кудись вдаль, а інший боєць махає їм услід.

Це живий проводжає тих, хто більше не повернеться, – говорить Віталій Барабаш.

Поруч з інсталяцією на чорних мармурових плитах викарбувані імена усіх, хто загинув під Авдіївкою – сотня прізвищ.

На жаль, треба добивати нові, – зітхає Барабаш. – З липня 2021 року по 1 січня цього року під Авдіївкою загинули понад 20 хлопців. Оці троє з Львівщини були в одному бою зі мною. Це було за 500 метрів звідси. Хлопці потрапили в засідку, і ми їх витягали. А тут, бачите, БМД-санітарка 25 бригади. Хлопці везли поранених, влучив снаряд – усі загинули.

Алея муралів

Втім, є й інша Авдіївка, яка розвивається, змінюється. Наприклад, нині гордістю є нова відбудована опорна школа № 2.

За словами заступника керівника Авдіївської міської військово-цивільної адміністрації з соціальних питань Сергія Легенького, люди не вірили, що у місті може бути така сучасна школа.

Це проєкт президента «Велике будівництво», область давала кошти і ще мільйон євро дала Литовська Республіка, – розповідає Сергій Легенький. – Навпроти є стара школа № 5. Там також зробили ремонт і там буде Центр позашкільного дозвілля. До війни було майже 8000 учнів, а зараз 2500. Минулого року туди вже переїхала музична школа, яка досі працювала у приміщенні поліції. Там були два окремі входи. Тут ведуть злочинців, а там діти зі скрипками заходять. Вирішили переселити сюди. Також будемо цього року переселяти будинок дитячої творчості, аби все було поруч. Тут діти повчилися, а тут перейшли у музичну школу чи на спортивні тренування. Не має сенсу дробитися на багато центрів, наше місто досить компактне.

А ще Авдіївку можна сміливо назвати містом муралів – їх уже понад 30. Цікаво, що один із останніх – «Слобожанку» – малював франківський художник Юрій Пітчук.

Є ідея зробити цілу алею муралів, аби додати місту трохи кольору.