Вже майже місяць як місто звільнили від бойовиків. Слов’янськ потрохи оживає, люди приходять до тями. Позаду залишилися дні та ночі без води й світла, «посиденьки» у підвалах і страх за своє життя. Однак тривога нікуди не поділася.
То був не сон
«О першій ночі ми вийшли з підвалу, – пригадує Ірина, мешканка Слов’янська, прізвища просила не називати (люди досі всього бояться). – І тут чуємо страшенний гул: їдуть БТРи, потім машини. Ми не знали, що відбувається. І лише на ранок дізналися – то тікали сепаратисти. Сказати, що всіх охопила радість, це нічого не сказати – це було щастя!».
Картина бойових дій досі стоїть перед очима слов’янців. Здається, все було вчора. Та ще й на кожному кроці нагадування про те, що то був не сон: ось тут зруйнований дах, а там – величезна яма на асфальті, туди влетів снаряд.
Зараз у місті «генеральне прибирання»: блокпости вже розібрали, тепер збирають дроти, що були перебиті снарядами і просто лежали на дорозі. До латання вибоїн на дорогах руки ще не дійшли, і не знати, коли дійдуть. На околицях Слов’янська ями від снарядів люди прикривають травою. Аби тільки очі не бачили…
Хто може, той власними силами відновлює незначні пошкодження будинків: міняють вибиті вікна, латають діри у стінах. Інші чекають допомоги від влади.
Кожен сам по собі
«Заходила до сусіда, – розповідає Ірина, – спитати, як себе почуває, бо йому руку поранило уламком чи то від снаряда, чи від міни. Так він сказав, що все добре, і більше говорити зі мною не схотів. Сусід і раніше був нетовариською людиною, однак зараз взагалі відмовляється спілкуватися з будь-ким».
І він такий не один. У Слов’янську люди вже не збираються купками, аби щось обговорити, поділитися новинами. Вже не сперечаються з приводу політичних уподобань – кожен сам по собі.
Майже кожного дня щось розміновують: будівлі, магазини, школи. Тож ненависні вибухи людям доводиться слухати й нині.
«Тут неподалік від мого будинку школа, – каже Ірина, – то там 17 мін витягли. У тій школі мої племінники навчаються. Лячно дітей на 1 вересня вести».
Жінка каже, що у школі бойовики залишили багато зброї, бронежилетів. Її батько бачив, як відразу після втечі сепаратистів зі школи виносили те добро місцеві алкоголіки.
На вулицях з’явилися люди
На відміну від околиць, центр міста вистояв з меншими руйнуваннями. Нині тут уже працюють продуктові магазини, відчинилися лікарні, аптеки, навіть можна відвідати бібліотеку. Громадський транспорт ходить за графіком. На центральній площі з гучномовця лунає засідання Верховної Ради. А найголовніше – на вулицях з’явилися люди.
Відтоді, як упала телевежа, телебачення у Слов’янську нема. Тому всі новини мешканці дізнаються з дошки оголошень біля міськради. Ось наприклад, запрошували усіх небайдужих на народне віче.
«Слов’янці! Якщо ви хочете бути господарями у своєму місті, якщо не хочете, аби у вашому домі панував ворог, а був мир та спокій, приходьте на народне віче», – йдеться в оголошенні.
Містом ходить чутка, що нібито десь у центрі є скринька, до якої можна кидати інформацію про сепаратистів: хто це, де мешкає. Адже у Слов’янську багато людей підтримували ДНР, і є побоювання, аби не почалася друга хвиля сепаратистського бунту. Ірина спеціально ходила шукати ту скриньку – не знайшла.
Вночі знову стріляли – то сепаратисти під Краматорськом влаштовують диверсії. Це недалеко від околиць Слов’янська, з чотири кілометри, не більше. А сьогодні цілий день літак кружляв над дорогою на Ростов. Спокій людям лише сниться. Вони навіть новини не дуже рвуться дивитись – таке відчуття, що все повертається.
Мешканців Слов’янська не полишає тривога. А нещодавно у ЗМІ поширилися інформація, що сепаратисти намагаються повернутись у покинуті міста під виглядом місцевих. Хочеться вірити, що цього не станеться. Люди й так вже натерпілися. І хочуть лише одного – аби нарешті на Донбасі запанував мир.
Comments are closed.