Лагідне сонце Середземномор’я, блакитна вода, смачна їжа й історичні міста: це не може не вабити. Від французького Лазурового берега, через Прованс, до італійської Рив’єри – за понад тиждень вдається побачити багато, якщо бути організованим і мобільним.
Звісно, війна не покидає тебе навіть за кордоном. Наздоганяє у новинах і в постійному відчутті несправедливості через споглядання життя, яке нам зараз недоступне.
Від лимонів до казино
Лазуровий берег Франції – назва прибережної смуги курортів у регіоні «Прованс-Альпи-Лазуровий берег». Його популярність зросла у першій половині ХХ століття, коли на узбережжі почали відпочивати французькі й американські заможні туристи, а письменники, наприклад Френсіс Скотт Фітджеральд, оспівали його в своїх творах.
Як і тоді, зараз Лазуровий берег є скоріше курортом для багатих. Звісно, можна й бюджетно. Але цей досвід точно не включатиме казино в Монако та вечірки у Сен-Тропе.
Читайте: Активність, культура і гарні фото. Сім місць, куди поїхати з Франківська цього літа
Все ж «простий» відпочинок на Французькій Рив’єрі нічим не гірший. Крім моря, яке тут дійсно має яскраво блакитний колір, цей регіон – просто насолода для очей.
Столиця Рив’єри Ніцца – дуже акуратне місто з типово французькими проспектами й симетричними будинками у пастельних кольорах. Ранок тут варто розпочинати як місцеві: з кавою і круасаном. І обов’язково – в одному з кафе, де всі столики і стільчики повернуті до вулиці, щоб спостерігати за перехожими. Це французька версія «дольче фар ньєнте» – неспішний сніданок, некваплива розмова, коли місто лише починає день.
Вулиці найдавнішого району – Старої Ніцци – частково нагадують Італію. Тут кольорові будинки розміщені майже впритул один до одного, а у вікнах сушиться білизна. Річ у тому, що весь регіон теперішнього Лазурового берега колись належав Савойському королівству, тобто італійцям. Лише у 1860 році регіон остаточно приєднався до Франції. Але італійський вплив тут досі відчутний – у культурі, кухні й назвах вулиць.
Ще більш «італійсько-французький» досвід – у містечку Ментон. Це остання зупинка перед кордоном з Італією. Це місто ботанічних садів і парків також відоме своїм Фестивалем лимонів, який щороку проводять у лютому. Завдяки морю і горам тут сформувався особливий клімат, тож цитрусових тут теж – море.
А, напевно, найвідоміший на узбережжі ботанічний сад – у селі Ез, за пів години їзди від Ніцци.
Там, на кручах скель, відкривається гарний краєвид на море, зелень і екзотичні кактуси. Сам парк не дуже великий, а середньовічні вулички Еза влітку переповнені туристами – краще сюди їхати в несезон. Добиратися з Ніцци зручніше автобусом, бо залізнична станція – за 40 хвилин підйому з набережної на гору.
Крім лимонів і садів, не варто забувати, чим ще славиться Лазуровий берег. Канни, місце проведення знаменитого кінофестивалю, а також інших подій світого рівня, розташоване в інший бік від Ментона. Там небагато визначних місць: той самий кінотеатр, набережна Круазетт, багаті готелі й ресторани.
Так само сумнівне задоволення й від відвідин Монако – мікродержави на узбережжі. Тут усе акуратно, красиво і… порожньо. Життя бурлить ввечері у казино, куди стікаються заможні туристи звідусіль. Але пересічним гостям тут не буде, на що тратити час.
Старі міста і лаванда Провансу
А з Рив’єри відправляємось автобусом в іншу відому частину півдня Франції – Прованс. А саме – у містечко Екс-ан-Прованс, одне з найстаріших у країні. Його заснували ще далеко до нашої ери, а розквіту воно зазнало уже за римських часів. Причина цікавості римлян до цієї території – термальні води, які й дали назву місту («екс» – від латинського aquae, тобто «води»).
Зараз це місто зі 150 тисячами мешканців є своєрідною культурною столицею регіону. Для туристів воно цікаве у першу чергу через близькість до лавандових полів. Адже за годину-дві їзди машиною тут можна дістатися до плато Валансоль, клімат і ґрунти якого є дуже сприятливими для вирощування лаванди. Хто не має авто, то мусить замовляти екскурсію від турфірм або туристичного офісу – автобуси туди майже не ходять. Ціна поїздки на півдня – від 80 євро.
Але і в самому Екс-ан-Провансі є що побачити. Тут відчувається справді французьке місто, без космополітичних акцентів Рив’єри, але з південним колоритом. Красиві старі будинки в золотисно-коричневих кольорах, багато фонтанів і маленьких площ, і все – під тінню високих платанів. Тут навіть спека переноситься легше, хоч моря поруч немає, – причина у вітрі містраль та особливому кліматі.
Нам пощастило побувати у місті напередодні свята Івана Хрестителя 24 червня.
Тут його святкують серйозно, а традиція сягає ще язичницьких часів і трохи перекликається з нашим Івана Купала. Спочатку – симфонічний концерт на площі, потім – урочиста хода до пам’ятника королю Рене. Там уже всі охочі можуть подивитися концерт з традиційними провансальськими танцями.
З настанням темряви публіка із запаленими смолоскипами в руках йде до іншої площі, де вже готовий хмиз для величезного вогнища. Після урочистих промов французькою та провансальською мовами, благословіння священника, процесія запалює велике багаття. Далі – традиційні провансальські танці «балєті» навколо вогню, які триватимуть далеко за північ.
Читайте: Традиційна гостинність під російськими обстрілами. Як нині живе і бореться Одеса
Але столицею і найбільшим містом регіону (а також другим за величиною містом Франції після Парижа) є Марсель. Великий порт на березі Середземного моря, він давно є французькими воротами до Близького Сходу та Африки. Через це тут дуже багато мігрантів, а орієнтальні мотиви видно всюди: в ароматах їжі на вулиці, архітектурі будинків, мові перехожих.
На жаль, місто має погану репутацію і вважається одним із найнебезпечніших у Європі. Тому в деякі райони туристам не варто заходити та й у центрі – вважати на речі й не гуляти до ночі.
Але у Марселі є на що подивитися. Місцеві базиліки поєднують в інтер’єрі та екстер’єрі романську, візантійську й готичну архітектуру, а на центральних бульварах – будинки з кованими балконами, зовсім як у Парижі. Саме це поєднання Франції і Сходу робить Марсель не схожим на будь-яке інше місто.
Гори Лігурії й генуезька велич
Вигідні ціни на квитки з Генуї стали причиною продовжити подорож ще на Італійську Рив’єру. Вона розташована в регіоні Лігурія, який починається вже за французьким кордоном. Одразу на італійській стороні пейзаж міняється: зелені вершини височіють прямо над трасою, майже підступаючи до моря.
Взагалі Лігурія – дуже гористий регіон, тут Альпи зустрічаються з Апеннінами, а міста й селища тісняться на скелях над водою. Саме це створило мальовничу картинку відомого курорту Чинкве-Терре.
Але ми прямуємо до столиці регіону Генуї, колись могутнього міста-держави.
Вона теж тримається на високих пагорбах, тому, щоб добратися від порту і старого міста до заможних кварталів на верхніх рівнях міста, треба подолати десятки сходів або крутих підйомів.
Генуя – великий порт, тому мігрантів, які приїжджають на заробітки, тут теж достатньо. А от туристів якось на диво мало, бо місто дуже гарне.
Трохи більш хаотична та емоційніша, ніж Франція, Італія говорить голосніше, одягається викличніше і будинки розмальовує яскравіше. Все ж країна історично дуже різна, тож умовний лігурієць суттєво відрізнятиметься зовні й за менталітетом, наприклад, від сицилійця.
Читайте: Неаполь з характером. Що побачити в місті піци та футболу і в його околицях (ФОТО)
Колишнє заможне минуле вплинуло на те, що в Генуї є десятки палаццо, які колись належали місцевим аристократам, церкви й каплиці, переповнені розкішним живописом і позолотою, й широкі помпезні площі.
Традиційні лігурійські страви – соус песто, який готують з базиліку, та випічка фокачча. А вечори тут проводять з розмовами на терасах ресторанів і кафе, за бокалом вина чи коктейля апероль шприц і закусками.
А от ранок можна організувати по-іншому: поїхати поїздом в одне з містечок на узбережжі. Наприклад, Камольї, за пів години в дорозі від Генуї. Яскраві фасади симетричних будинків над чистим прозорим морем з одного боку, а зелені пагорби – з іншого, створюють неповторну картинку. Тут розумієш, чому час в таких місцях тече по-іншому й спішити нікуди не хочеться. Бо поряд з такою природою і архітектурою про всі турботи світу ніби забуваєш. Аж до миті, коли треба повертатися додому.
Авторка: Ольга Романська
