Черговий вечір вівторка, верстка номера, аврал і дурдом. На тумбі в куті гидко дзеленчить телефон, але всі чекають, хто перший не витримає, бо в кожного купа роботи. Ну, добре: «Репортер, слухаю вас». «Викличте нам сантехніка!». Вітатися жінка часу не має. Кому це – вам? «В лікарню! В нас тут усе тече, унітаз зламався, пацієнти не можуть потрапити до туалету!». Знаками оклику крик людини не передати. А ви точно телефонуєте в редакцію газети? Може, попробували б викликати того сантехніка самі? «Ні, в нас багато роботи й зараз уже вечір!». А в нас?.. На пропозицію записати номер аварійки жінка образилась і кинула трубку. Добре, хоч не повідомила на прощання, що ми всі продажні.
Це лиш один епізод із сотень історій, які набралися за 19 років життя Репортера. А 16 липня вийшов його тисячний номер. Аж страшно, яке кругле число, тож вітаю нас усіх, але це не все.
На цьому фото, звісно, не всі колишні й нинішні «репортерівці», але вітаємо всіх! Ми нікого не забули
Не стріляйте в журналіста
На початку вісімдесятих років ХІХ століття знаменитий письменник Оскар Вайлд гастролював з лекціями по США та Канаді. В одному з салунів у штаті Колорадо він підгледів дивне оголошення. Воно висіло над піаніно і звучало так: «Будь ласка, не стріляйте в піаніста. Він старається як може». Це не було жартом. Майже всі відвідувачі тамтешніх барів мали револьвери, й далеко не кожен піаніст у салуні був віртуозом. Тож критика могла бути вбивчою. З подачі Оскара Вайлда вислів став не менш знаменитим, ніж він сам.
Нині модно сварити журналістів і, чесно, часто є за що. Добре, що в соцмережах немає якоїсь револьверної опції, бо вже б усі перестрілялись. Журналістів критикують за недбалість, незнання елементарних речей, неграмотність, пересмики у заголовках і просто відсутність здорового глузду. Самому іноді, як у Подерв’янського, стріляти хочеться, але…
Вони перемогли. Історії трьох прикарпатців, які побороли коронавірус
Журналісти такі самі люди, як і їхні читачі. Їх не відбирають до редакцій, наприклад, через ЗНО з інтелекту, а в університетах навчають високої місії нести світло правди замість вчити збирати й викладати факти. Правда – це не місія, це норма. Особливо сьогодні, коли тебе за хвилину може перевірити будь-який школяр, бо Google знає все. Спіймають на брехні, буде соромно, і виявиться, що ти намагався впарити клієнту (читачеві) неякісний продукт. Десь як зіпсована смердюча ковбаса.
Але тут є нюанс – нормальні газети не роздають безкоштовно.
Читачі їх або передплачують, або купують. Товар коштує грошей, тож вимагає якості. Наша «ковбаса» має бути свіжою, смачною (цікавою), корисною (допомагати жити, як мінімум розважати). Сподіваюсь, такою вона і є. В ролі сертифіката тут хіба журналістські стандарти.
Відкрию страшний секрет: журналістика – кон’юнктурна. Тобто, читачеві подають саме те, чого він насправді хоче. Вирахувати вподобання нині так само просто, як і перевірити інформацію. А так званої виховної функції просто нема. Виховувати мають батьки.
Якісні ЗМІ спершу придумують собі свого ідеального читача, уявляють, який він, чого хоче, і пишуть саме для нього. Таким чином підбирається аудиторія, своєрідний фан-клуб. Інші – намагаються підлаштуватися під масовий смак. Який смак у натовпу?..
Можна місяць робити аналітичний матеріал, перевірити все до найменшої цифри, ретельно зверстати для зручності читання, а переглядів на сайті газети буде пару тисяч. В десятки разів більше набере тупе повідомлення про ДТП з кривавими фото, яке редактор стрічки новин за кілька хвилин скомпілює із соцмереж. Добре, якщо не полінується взяти коментар у поліції.
Не стріляйте в журналіста, він старається вам догодити.
В епоху построзуму
Як не крути, а всі ми потроху переїжджаємо в інтернет. Більше того, в окрему його частину – соцмережі. Якщо газета сьогодні не має свого новинного порталу, то її нема. Більшість трафіку дає мобільний Facebook, тобто читачі заходять на сайт саме звідти. І всі дискусії – також там.
Усі хотіли свободи слова, тепер її сповна дали соцмережі. Подобається?
І все частіше говорять про часи постправди. Це коли об’єктивні факти не так впливають на думку людей, як апелювання до емоцій. В Україні таке було добре видно під час виборів минулого року. А в карантин воно аж розквітло, за емоціями багатьом вже нічого й не треба. Яким боком тут «Репортер» і його тисячний номер?
А ми тримаємось. Досі перевіряємо інформацію та намагаємось не писати дурниць. Тому, буває, запізнюємося з новинами на сайті. Не ганяємось за сенсаціями, не переповідаємо пліток, не всю рекламу беремо. Тому й не багаті, добре, що не голодні. Можна перерахувати ще з десяток «не», але навіщо, бо нині головне – не здуріти.
Тримаймо голову в холоді. Я досі впевнений, що читачі «Репортера» – розумні люди. Ми їх собі придумали, як і належить якісному ЗМІ. Але щойно вони натягнуть на голову шапочки з фольги, ми витремо сльози, придумаємо собі інших і будемо разом з ними триматися далі.
*****
Є люди, які стверджують, що газети ніколи не помруть, бо ніби купа народу любить запах свіжого примірника. Цікаво, таксофонів уже нема, бо вони смерділи? Ні, їх з’їли мобільні. Колись таке саме станеться і з газетами. Адже вони не парфуми, не витвори мистецтва, а просто засіб передачі інформації. Колись дуже зручний засіб, але інтернет – зручніший. Він уже давно ті газети старанно пережовує й рано чи пізно таки проковтне. Тож, вип’ємо за те, щоб він не подавився.
