Дворазовий олімпійський призер, заслужений майстер спорту України з дзюдо, надвірнянець Роман Гонтюк після важкої травми повертається до великого спорту. У Києві, в затишній однокімнатній квартирі він живе з дружиною Людмилою, (до слова, вона – майстер спорту міжнародного класу з дзюдо) та сином Романом. Незважаючи на всі свої звання та титули, Роман – напрочуд щира та відкрита людина і запросто погодився прийняти вдома кореспондента «Репортера».
– Романе, минулого року ви повернулись у спорт, маєте зміни в особистому житті. Загалом, які враження залишив 2010-й?
– Минулий рік у спортивному плані був більше невдалим, тому що я довго відходив від травми. Зараз набираю форму, відновлююся, близько місяця вже тренуюся у повному обсязі. Разом з тим, ще треба відновити функціональну підготовку, підігнати вагу до своєї категорії до 90 кг.
Наразі є завдання приступити до відбіркових турнірів, адже часу до Олімпіади залишається все менше, а конкуренція навіть всередині України постійно зростає. Можу сказати, що тренери в мене вірять, бачать потенціал і, з іншого боку, не одягають мені рожеві окуляри, а це теж важливо. Підтримує мене старший тренер нашої збірної Віталій Дуброва.
А взагалі життя трохи змінилося. Нині маю красиву розуміючу дружину, на очах росте наша дитина, кожного дня робить якісь нові подвиги над собою і радує тата. Що ще потрібно для повного щастя?
– Чи не було розчарування після минулорічного чемпіонату світу, коли вже у першій сутичці поступилися японцеві?
– Коли в Токіо я боровся з японцем Оно Такаші, а він є першим у світовому рейтингу, я провів достойний поєдинок. Якби ці змагання були не в Японії, а десь в Європі, то перемога була б за мною. А так спрацював суддівський фактор. Утім, я залишився задоволений тим поєдинком. Так само задоволеними були й тренери, бо бачили, що я більше працював, атакував, і знають, що можу ще додати до своєї форми.
Розчарування не було. Після тієї сутички я б одразу виходив на свого кривдника на Олімпіаді в Афінах Іліаса Іліадіса. Цього разу саме він став чемпіоном світу. Тобто жеребкування було важкувате, але можна було поборотися. З іншого боку, я не ставив перед собою великої мети, бо то був період відновлення після травми.
– Після таких непростих часів, як змушуєте себе працювати на повну?
– Найбільше мене мотивує сім’я. Я тренуюся, їжджу на змагання, сім’я відчуває нестачу часу, який можна провести разом. Тому не маю морального права їздити просто так, треба робити свою справу на всі 100%.
Важливим є і фінансовий бік. Коли виграєш чемпіонат світу чи Європи, отримуєш доволі непогану стипендію. Після Олімпіади я два роки мав президентську стипендію. До неї легко звикаєш, а коли її не стає, це одразу відчувається.
Зрештою, є бажання ще раз щось довести собі та відчути ті враження, які були на Олімпіадах в Афінах і Пекіні. Ці емоції не передати словами, тому хочеться відчути їх ще раз.
– Чи не тисне статус дворазового олімпійського призера, одного з найуспішніших дзюдоїстів України?
– Мій тренер, Євген Боднарук, якось пояснив: «Романе, якщо хочеш досягати результатів, ти не повинен жити старими досягненнями». Тобто коли підіймаєшся на п’єдестал, треба з нього зійти і починати все немов з нуля.
Сам цей статус успішного спортсмена тисне, бо постійно під час спілкування з кореспондентами, друзями, колегами по спорту мені про це нагадують. Але з цим треба якось жити. На мою думку, слава є своєрідним випробовуванням. Поки що я з ним справляюся. З часом я зрозумів, що чим простіше ти є, тим ближчі до тебе люди.
– Якщо вже згадали про тренера, то як підтримуєте зв’язок з Євгеном Боднаруком?
– Ми часто спілкуємося по телефону. Коли потрібно, він приїжджає на навчально-тренувальні збори, коли буваю вдома, заходжу до нього в зал, тренуюся. В березні в збірної плануються збори в Заросляку, я сподіваюся, він теж під’їде.
Взагалі Євген Миколайович Боднарук дуже добра і розуміюча людина, знає, коли треба натиснути, а коли похвалити. Він поєднує в собі три риси: на килимі – тренер, в житті – друг і товариш, у важку хвилину – психолог. Коли в мене були якісь проблеми, він ніколи не повчав, що й як мені робити, він наводив кілька прикладів і давав вирішувати мені.
Завжди згадую, коли я сумнівався, чи їхати на Олімпіаду в Афіни, бо мені тоді було лише 20 років. Євген Миколайович тоді ніяк мене не примушував, а порадив просто поїхати і дати бій, на який я здатен. Так він дав мені велику впевненість, а це виявилося найголовнішим.
– Ви вже доволі довго живете в Києві. Не сумуєте за Надвірною?
– Звісно, мене тягне додому, тягне до карпатського повітря, до рідної землі, батьків, рідного залу. Тому намагаюся щомісяця приїжджати додому, відвідувати батьків.
– Товаришуєте з кимось з прикарпатських спортсменів у Києві?
– Так. Дружимо сім’ями з Василем Федоришиним, живемо на одному поверсі, через стіну. Гарно дружать наші дружини. Минулого року в нас народилися діти, його сину зараз 10 місяців, моєму – шість. От і недавно 2 лютого, на мій день народження, ми зібралися разом в нас вдома і гарно відмітили у сімейному колі.
– З чого у вас почався 2011 рік, що очікуєте від нього?
– Перший старт буде 11 лютого в Будапешті. Можна буде заробити ліцензійні очки на Олімпіаду 2012 року в Лондоні. Саме до нього я зараз готуюся. А взагалі до Лондона буде близько 20 стартів. Звісно, на всі турніри я не потраплю, але, якщо допоможе Бог, і мої травми залишаться у минулому, то, думаю, що на 10-15 можна буде з’їздити і набрати достатньо балів. В Україні вже нині маю кількох конкурентів, які набрали трохи очок і теж почали готуватися до Олімпіади.
Мій вік, 27 років, ще дозволяє боротися за найвищі нагороди. Думаю, це вдалий час, аби ще раз напружитися. Тим паче, бачу, що мені це під силу. Не хочеться втратити цей момент, а потім шкодувати за ним все життя.
