Мілан – найпопулярніший клуб Італії в Україні та й узагалі перебуває серед найтоповіших для українців у Європі. Причина – Андрій Шевченко.На початку 2000-х ми були закохані у Серію А, спостерігаючи за матчами “россонері”.
Як то кажуть, не Шевченком єдиним. Зараз в академії Мілана є одразу кілька молодих українців, дітей емігрантів, які з часом можуть пробитися до першої команди. Серед них – захисник Богдан Бегметюк, який родом з села Лісний Хлібчин, що на Коломийщині. Футбол 24 поспілкувався з ним та його батьком Іваном, передає Репортер.
– Звідки ви родом? – цікавлюся у глави сімейства.
– Коломийський район, що на Франківщині, село Лісний Хлібичин. У дитячому віці ми переїхали жити у П’ядики, що також біля Коломиї. Там прожив своє свідоме життя. Там познайомився із дружиною.
– У юності цікавилися футболом?
– Дуже любив футбол. Грав за село на район. Наша команда входила у трійку призерів, навіть одного разу були близькими до чемпіонства. Але у 17 років порвав меніск – з футболом довелося попрощатись.
Ми жили в час, коли економічно було важко. Належало допомагати по господарству, батьки не мали великих можливостей. Хлопчаками пасли корови і грали у футбол, купили собі м’яча – це всі розваги для молоді на той час. Батько наполягав, що футбол мені не потрібен. Але в наш час, коли я відправив вже свого сина у секцію, мій тато підтримав таке рішення.
– За які команди вболівали?
– Улюблена команда – Карпати Львів. Також імпонує київське Динамо.
– Зараз слідкуєте за українським футболом?
– Слідкую за всім – збірна, чемпіонат, єврокубки. Постійно читаю українські спортивні сайти. Моя любов до футболу передалася синові.
– На якій позиції ви грали?
– Центральний захисник. Тоді ще не діяли в лінію, тож грав останнього. Коли на цій позиції виходили старші, бігав у середині поля.
– Не було бажання спробувати себе на професіональному рівні?
– У той час не було такої змоги. Школа, потім університет. На другому курсі навчання отримав травму – на цьому, власне, футбол для мене закінчився. Більше грав на любительському рівні. Самотужки з хлопцями облаштовували стадіон. У вузі трохи цікавився бігом.
– Яку професію здобули?
– П’ять років провчився на ветеринара. На четвертому курсі Кам’янець-Подільського аграрно-технічного університету поступив заочно на економічний факультет. Хто мав вищу освіту, того брали у дільничні інспектори, бо працювати за спеціальністю не вдавалося. Був дільничним інспектором три місяці. Скерували на навчання в київську академію МВС. Згодом займався боротьбою з економічною злочинністю.
Але там не сподобалося. Мене батьки виховували трохи по-іншому. Кинув усе і пішов працювати в Коломийську РДА, вів напрямок опіки дітей. Під час роботи в РДА закінчив магістратуру за спеціальністю “державне управління” у Франківську. Усвідомив, що перспектив немає. Народилася донька, потім син, а ситуація залишалася нестабільною. Ми прийняли рішення виїхати за кордон.
– З якого року ви в Італії?
– З 2012-го.
– У якому місті живете та чим займаєтеся?
– Мешкаю у місті Новара. Це 40 кілометрів від Мілана. Працюю на фабриці, ми виготовляємо троси для яхт та альпіністів.
– Чи важко було пристосуватися до життя за кордоном?
– Коли навчався в університеті, то мама була в Італії. Спочатку вона працювала у Неаполі, потім переїхала у Новару. Я ж спершу прагнув виїхати у Канаду, але так і не зміг отримати робочу візу. Існували варіанти з Польщею та Чехією, але обрав Італію – через маму. Спочатку було важко, мови не знав. Згодом адаптувався. Працював садівником, після чого знайшов кращу роботу.
– Тепер усе гаразд?
– До хорошого звикаєш швидко. Ми рухалися крок за кроком. Орендували квартиру, купили меблі, авто.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– З дружиною жили по сусідству. Коли отримав свою першу роботу, ми одружилися. У 2007-му у нас народилася донька Вікторія. За три роки – син Богдан. В Італію переїхали, коли йому був рік і десять місяців.
“Почувши, що я з України, Ді Лівіо засміявся: “А, Шевченко”: сином українських емігрантів зацікавився гранд Серії А “Почувши, що я з України, Ді Лівіо засміявся: ”А, Шевченко“: сином українських емігрантів зацікавився гранд Серії А
– Чим дружина займається?
– Вона працювала викладачем в Україні. Тут, в Італії, допомагала по господарству іншим родинам, а зараз займається вихованням дітей.
– Як часто буваєте в Україні?
– Зараз, коли коронавірус, із цим важко… Упродовж закордонних 9 років діти були в Україні тричі, а я – чотири рази.
– Як почали проявлятися футбольні таланти вашого сина?
– Я з ним маленьким грав ще у подвір’ї. Побачив, що у нього є інтерес. Коли йому виповнилося чотири роки, спробував прилаштувати у футбольну школу. Тут можна починати з п’яти років, коли діє медичне страхування, тож спершу тренував сина самотужки.
Тоді я не мав можливості возити його на заняття. Біля дому знайшли клуб Олімпія. Син відразу заграв із на рік старшими хлопчками. За два роки його запросили у місцевий клуб Спарта, який належить до орбіти Ювентуса. Невдовзі Богдана мали забрати у Турин (раз на тиждень він їздив грати у Ювентус). Але відстань між містами – 130 кілометрів. Було дуже важко їхати дві години в один бік. Плюс – тренування. Син дуже втомлювався. Тож ми почали шукати клуб поближче. До нас звернулися скаути Інтера та Мілана. Побували на базі обох клубів, побачили умови, син обрав Мілан. Вже четвертий рік тренується із “россонері”.
– Мешкає з вами?
– Так. Автобус забирає на тренування о 15:30 і привозить додому близько 21:00. Субота – гра чемпіонату. Неділя – товариський матч чотири тайми по 20 хвилин. Тоді доводиться самому везти сина у Мілан.
– Часто буваєте на матчах сина?
– Якщо граємо не в Мілані, то мушу привезти на базу клубу, звідки вони їдуть автобусом. Відповідно, якщо матч домашній, то дивлюся гру. На гостьові поєдинки батьки гуртуються і їдуть за ними, щоб не гнати всі машини.
– Які ще таланти має ваш син?
– Футбол відбирає у нього майже весь вільний час. Три-чотири тренування, двічі на тиждень грає. Або вчиться, або на футболі. Єдине можу сказати, що цікавиться риболовлею.
– Як побудована школа Мілана?
– Діти до 14 років живуть із батьками. Вчаться в школах за місцем проживання. Якщо незначна відстань до стадіону, батьки возять самі, якщо є така можливість. Якщо немає – приїде автобус. Кожна група має свого наставника, тренера воротарів, масажиста, асистента. Вони сконцентровані на роботі з конкретною віковою групою.
– Чи відчуваєте особливе ставлення до Богдана через те, що його земляк – Шевченко – став легендою клубу?
– Через те, що він з України, партнери жартома його називають “Шева”. Але загалом тут не має значення національність. Головне – здібності. Скаути працюють в кожному регіоні. Якщо дитина потрапила на радари, за нею певний час спостерігають. Вона тренується зі своєю командою, а один день – із потенційно новим клубом. Минає півроку-рік, а потім вирішують, чи беруть цю дитину. Контракт підписують на 2-3 роки.
Більше читайте за посиланням.
Comments are closed.