У лор-відділ Івано-Франківської обласної лікарні до 19-річного львів’янина Андрія Сушка – ціле паломництво волонтерів, медичного персоналу та зовсім незнайомих людей з гостинцями, обіймами й добрими словами. Він – доброволець, боєць 4-го батальйону оперативного призначення Нацгвардії. Нещодавно його прооперували.
Про Андрія Сушка дізналися від франківської волонтерки Вероніки Дичковської. Вона просила всіх небайдужих провідати хлопця, мовляв, нетутешній, рідні далеко і треба принести чогось домашнього, приділити увагу. Йдемо, а там…карантин, не пускають.
По телефону Андрій обіцяє вийти на коридор. Виглядаємо його за прозорими дверима відділення. Поки там видно, як санітарка миє підлогу, туди-сюди ходять люди в білих халатах. З-поміж них у кінці коридору помічаємо худого хлопчину з перемотаною бинтом головою. Одягнений у тільняшку, камуфляжні штани. На ходу на плечі накидає светра. Це і є боєць 4-го батальйону оперативного призначення Андрій Сушко. Нещодавно йому зробили операцію. Потрапив у лікарню з діагнозом «гострий хронічний гнійний отит».
Говоримо на безлюдному коридорі, біля теплих батарей. Андрій – симпатичний, скромний хлопець. Дякує за гостинці. Розказує, що йому стільки вже всього нанесли, що може цілий відділ прогодувати. Дуже багато людей приходить, телефонують.
«Звісно, приємно, що така увага, але мені якось не по собі, – ніяковіє хлопець. – Добре коли бойові побратими приходять – тоді мені комфортно».
Андрій закінчував школу, мріяв працювати в правоохоронних органах, особливо хотів у «Беркут». Тут почався Майдан і в голові хлопця все перевернулося. На Майдані був від початку й до кінця, каже, там йому було страшніше, ніж на війні.
А далі вирішив, що мусить йти захищати країну. Якраз прийшла повістка на строкову службу, але у військкоматі сказали, що нікуди не відправлятимуть, мовляв, служитиме у Львові. Це Андрію не підходило. Дізнався, що в Івано-Франківську створюють добровольчий батальйон на базі військової частини 1241 і подався сюди.
На почату липня 2014 року Андрій Сушко став бійцем 4-го батальйону оперативного призначення. Вже у серпні батальйон відправився в зону АТО. Загалом Андрій відбув чотири ротації: Попасна, Кримське, Артемівськ і остання, яку не добув через стан здоров’я – у селі Врубівка на Луганщині. Серед побратимів Андрій має позивний «Лев», бо ж з міста левів. Каже, що у підрозділі – бійці зі всієї України, багато таких молодих, як і він.
«Коли країна в небезпеці, хай це буде за 200 км від дому чи за тисячу – ти мусиш йти і захищати кордони, на які напали, – говорить «Лев». – Тут багато людей думає, що до нас не дійдуть, а там війна най собі буде. Та не дійдуть, бо там є бійці – армія, нацгвардія, добровольчі батальйони! Багато люду цього не розуміє. Ще навіть мені тут у палаті закидають – чого ми за Порошенка воюємо, за політиків? Це злить, але я мовчу».
Найгарячішою Андрій називає другу ротацію, яку відбув взимку минулого року в селі Кримське. Там були постійні обстріли з мінометів та «Градів».
«Андрій, що за бардак?» – чути голосне обурення десь з коридору від старшої медсестри. Вона принесла поїсти гарячого, а його в палаті нема. Бачить, що гості, то вже нічого не каже. По-материнськи обіймає, розпитує, чи з’явився апетит, чи робили перев’язки, чи приходили медсестрички з шостого поверху, а чи з четвертого, чи були якісь молоді дівчата? Андрій геть ніяковіє, трохи нервово відповідає. Балакуча медсестра на це не зважає. Знову обіймає та обіцяє прийти зранку. Андрій пояснює, що то сестра бойового побратима і вже дуже ним опікується.
Вдома, у Львові, в Андрія мама та молодший брат, тому їм трохи далеко їхати і вони не можуть бути весь час біля нього.
Розказує, що мама дізналася про його перебування в АТО, вже коли вперше приїхав на ротацію. «Зараз їй просто важливо почути мій голос, – говорить Андрій. – Каже, я дуже змінився. Та я й сам це помітив. Інше мислення, ніж до війни, інші цінності. Усі ті побутові труднощі зараз мені видаються дурницями, бо найголовніше, що має людина – це здоров’я і життя, а також – коли твоя держава вільна».
За словами Андрія, кожна наступна ротація ставала морально важчою. Рахував дні, коли повернеться додому. Сюди повертаєшся – тягне назад.
«Коли вдома, то таке враження, що ти один в місті і всі проти тебе, – стверджує Андрій Сушко. – Не сприймають, бояться, інколи винять. Боляче. Друзі, які були до війни, зникли, когось сам відфільтрував. У них яка зараз задача? Погуляти, випити, покурити, машину купити, гроші дістати. Яка війна? Війни у нас нема. Це дратує. А ще коли приходять в палату і питають, коли це все закінчиться. Я ж рядовий солдат, от був би командиром, то вже б давно закінчив. А ще були такі, що казали: «Нащо вам та війна? Їдьте в Росію чи Польщу на заробітки…».
В лютому Андрія мали б демобілізувати. Хлопець каже, що передихне з місяць і все одно повернеться. Хоче в десант – у високомобільні десантні війська.
Comments are closed.