Коломиянин Анатолій Мельничук наголошує, що він пересічний офісний працівник, який просто любить походи в гори. Хоча від більшості його вирізняє те, що 3 серпня цього року він піднявся на найвищу гору Західної Європи – Монблан. Щоправда, авантюрно, екстремально й відчайдушно, але йому це вдалося.
Від теорії до практики
Анатолію 40 років і до Монблану його походи обмежувалися висотою до 2500 м: Карпати, Крим, невисокі ділянки Хорватії, Чорногорії тощо.
«На початку минулого року записався на курси альпінізму, – розповідає Анатолій. – Підбив ще двох друзів – Андрія і Романа (прізвища хлопці просили не називати – Ред.). Але походив три заняття і зрозумів, що альпінізм не для мене, як і високі гори. Друзі курси закінчили і вирішили втілити отримані знання – зійти на Монблан. Я погодився піти з ними, але планував залишитися в базовому таборі».
До друзів ще приєднався 24-річний Остап. Він кілька років брав участь у пригодницьких перегонах Gorgany Race і з усієї групи був найбільш підготовленим.
«Планували не користуватися послугами гідів і не жити в притулках, – розповідає Анатолій Мельничук. – Хотіли повноцінну самостійну експедицію з ночівлею в наметах, сходження з мінімальним використанням благ цивілізації».
Як і всі члени групи, за чотири місяці до сходження Анатолій почав бігати. Аби підготувати ноги до стрімкого підйому присідав на одній нозі. Також зробили кілька тренувальних походів Горганами.
До місця сходження Анатолій з друзями поїхали власним бусом. В імпровізовану експедицію вирушили четверо чоловіків і троє дівчат віком від 22 до 33 років, лише Анатолію – 40. Група розраховувала, що підйом з акліматизацією займе чотири дні. Однак ще в дорозі все пішло не так.
«У суботу вранці виїхали зі Львова і ранком у неділю були в Мюнхені. Тоді побачили, що на вівторок-середу обіцяють вікно – ідеальну погоду для сходження. Треба було «рвати», бо потім – знову непогода», – пояснює Анатолій.
Їхали за кермом по черзі всю ніч до селища Лез Уш у долині Шамоні (Франція). Там знайшли безкоштовну парковку, лишили бус і рушили далі. Але важкі наплічники та палюче сонце збили запал авантюристів, тож група вирішила скористатися послугами гірського трамвайчика. Піднялися фунікулером на 1600 м, а до 2500 вже йшли самі альпійськими лугами.
Знайшли більш-менш рівне місце, розбили намет, облаштували базовий табір, залишили там жінок. А четверо чоловіків уночі стартували до наступного пункту сходження – притулку Тет Рус на висоті 3167 м.
Вперед і вгору
«Біля притулку ми поснідали. Були досить втомлені через те, що майже не спали, тож на дві години попросились у притулок, – розповідає Анатолій. – Ночівля там коштує 50 євро з носа, 1,5 л води – 7,5, сніданок – 30 євро. Такі ціни через те, що все доправляють і забирають гелікоптерами. Французи нас здивували, бо ми розраховували попроситися спати в коридорі, а нам безкоштовно надали ліжка».
Пару годин поспали, рвонули далі. А далі була зона льодовика і підйом небезпечним відрізком – зруйнованими скелями ущелини Гранд Кулуар.
«Такі ділянки краще проходити вночі, тоді мороз цементує каміння і воно не так сиплеться, – каже Мельничук. – Ми йшли в обід, але успішно. Першим ішов Роман і через секунд 15 після нього в тому місці пролетів камінь величиною з футбольний м’яч. І це була ще не найбільша наша пригода. Потім гарна, майже вертикальна ділянка. Набір висоти там 700 м, у нас пішло на це чотири години. Так дійшли до притулку де Гуте. Серпень – найбільш сприятливий для сходжень, тому там багато туристів і місця треба бронювати заздалегідь. Ми прийшли десь о восьмій вечора «на ура». Розраховували, шо нам дозволять спати в коридорі».
Однак за місце в коридорі на лавках французи запросили 80 євро – тут халява не пройшла. Ідею заночувати поруч хлопці відкинули, бо на висоті понад 3000 м розбивати намети заборонено, штраф – 2000 євро. Таки домовились у притулку за 50 євро з чоловіка. Лягли майже опівночі. А в другій ночі – знову підйом.
Один із друзів, найменш підготовлений фізично, зрозумів, що на вершину може й не вийти. Вирішив залишитися в притулку, щоб не підставляти інших.
І просвистіли 700 кг…
О третій ночі стартували на вершину, висота якої 4809 м. Це був останній, не менш захопливий і важкий відрізок. Через гірську хворобу в декого виникли проблеми з травленням – сніданок лишали на снігу.
«Важливо було обрати правильний повільний темп, бо сил залишалося все менше, – говорить Анатолій. – О дев’ятій ранку ми дійшли до вершини, зійшло сонце. Зустріли французів, які винесли на гору пляшку вина і скляні келихи. Також на вершині бачили багато дівчат. Одна з них – українка, вже вдруге цього року вийшла на Моблан».
Піднятися на гору ще сил вистачило, а от коли спускалися, то засинали на ходу. Загалом підйом від селища до вершини зайняв 2,5 дні, а спуск – два дні.
«Було дуже важко через втому, – розказує Мельничук. – Збрели до притулку де Гуте. Там три години поспали. Далі – скельний спуск. Теж страху набралися. Коли хтось ненароком пускає вниз камінь, то голосно вигукує «Rock!» (англ. – камінь), щоб ті, хто внизу, вже знали, що треба ухилятися. Чую «Rock!», піднімаю голову і бачу, як наді мною пролітає величезна каменюка. Вона розігналася по Кулуару, вдарилась у гребінь, відскочила від нього, як м’ячик, і пролетіла метрів за десять від мене. Десь 700 кг повз просвистіло…».
До базового табору, де на них чекали жінки, сходили альпійськими лугами у своє задоволення.
Анатолія так вразив цей похід, що він тепер навіть проводить лекції на тему «Монблан! Як самостійно зійти на найвищу вершину Європи».
Від редакції. Можна лише уявити, як будуть вражені з такої розповіді досвідчені альпіністи. Та найбільше – рятувальники, які й у «лагідних» Карпатах постійно шукають і виносять на собі подібних авантюристів. Хлопцям просто пощастило. Гори дуже нечасто пробачають легковажність. А от карають – регулярно.
