Косівчанка Еля Кабин завжди любила гори і мандрівки. У 21 рік зрозуміла, що не готова провести все життя в офісі. Вирішила – попрацювати ще встигне, а далекі мандри відкладати не варто. Особливо хотіла дістатись автостопом до Нової Зеландії. Лиш не знала, як…
Шлюб за три дні
В інтернеті Еля наткнулася на відео мандрівника Микити Подобулкіна із російського міста Сєвєродвінськ, вони почали спілкуватись.
«Десь через два місяці Микита сказав: їду до тебе в гості, – розповідає Еля Кабин. – А на третій день запропонував руку і серце. Поїздили трохи по Україні та почали збиратися до масштабнішої подорожі».
Микита зізнається, що Еля сподобалась йому з першої розмови.
«Це дівчина, про яку я мріяв, – розповідає Микита. – На третій день наших розмов вона сказала, що як не вийде подорожувати, то мріє піти в гори пасти баранів… Це вразило. А ще вона виявилася відмінним другом, супутником і дружиною».
Одна справа, коли молода сім’я вчиться знаходити компроміси в квартирі. А зовсім інше – долати труднощі в дорозі. Вони з Микитою розподілили обов’язки, Еля віддала роль лідера чоловікові.
«Інколи хотілося гармату в руки взяти, а треба ще разом намет ставити, готувати кашу, – каже вона. – Та все перетирається. І подорож для цього – саме те».
Вирушили в дорогу, маючи дві тисячі доларів. Витрачали на двох у середньому два долари на день. За півтора року цього вистачило на всі візи, перельоти, ремонт велосипедів і решту витрат.
«Ми досі живемо на ці гроші, – додає Еля. – Старалися економити, їжу готували на багатті, спали в наметі. Коли зупинялися в місті, багаття вже розводити не могли. Але всюди, де є розетки, є й кип’яток, а значить можна зготувати вечерю».
Еля й Микита відвідали 16 країн: Україну, Білорусь, Росію, Грузію, Азербайджан, Туреччину, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизію, Індію, Малайзію, Таїланд, Китай, Лаос та Монголію. До Нової Зеландії не доїхали, бо звідти повертатися автостопом вже б точно сил не вистачило. Кажуть, у Нову Зеландію оптимально було б полетіти, а звідти вже мандрувати додому.
У кожного виду транспорту свій настрій
11 тисяч кілометрів подружжя проїхало велосипедом. Зазначають, що він підійде не всім, бо вимагає витривалості.
«Це найбільш живий вид транспорту для мандрівки, – пояснює Микита. – Ти повністю занурюєшся у світ навколо, відчуваєш усі запахи, звуки, рельєф. Рухаєшся повільно, сам обираєш шлях і місце зупинки. Та в Індії, наприклад, велосипед – це повний шок, зважаючи на трафік і хаос».
Та потім накопичилась така втома, що вже не проходила, скільки б не відпочивав – тиждень чи два. Та ще й ровери ламалися.
«Здавалося, що потрібно як мінімум півроку, щоб відновитися, – каже Еля. – В Азії були проблеми з запчастинами. Тому велосипеди ми просто кинули. Перейшли на автостоп».
За цей час Еля з Микитою вже настільки втягнулися в мандри, що їм було все одно, як подорожувати. Спробували також потяг, літак і байдарку.
У Китаї з автостопом щастило. Люди там відкриті, тож подружжя без проблем брали водії «лексусів» й інших дорогих автівок.
«Наприклад, у Туреччині з білою дівчиною навіть не потрібно замовляти таксі, – сміється Микита. – Машини самі зупинялися, зі скрипом гальмували фури, торговці фруктами наперебій бігли, щоб пригостити мандаринами. В Туреччині я відчував себе валізою біля богині Елі».
А в Казахстані мандрівники спробували «застопити» поїзд. В одному із селищ з начальником вокзалу домовитися не вдалося, тож поїхали в наступне. Там їм порадили звернутись до поліцейського і той погодився посадити їх у наступний потяг так, ніби робить це щодня. Ще й у довколишніх кафе назбирав їм їжі.
До Делі летіли літаком. Хотіли дістатися суходолом, але через неспокійний Пакистан їхати не могли. Звернулися з листом до авіаліній, щоб взяли їх у літак безкоштовно. Домовитися не вдалося, але насправді така схема працює, каже Еля. Натомість знайшли дешеві квитки.
Росією пропливли 500 км на байдарці, яку їм подарували.
«До байдарки довго звикали, – говорить Микита. – Вона загартовує характер. Коли погода хороша, можна ще й покупатися, позагорати. А от коли дощ, а навкруги лише вода, зовсім інший настрій».
«Мені щастить на такі речі, – додає Еля. – Нам часто давали гроші, їжу, ділилися інтернетом. Велосипед мені теж подарували, і живемо ми в Косові – в будинку мого друга. Світ відкритий до тебе, якщо ти відкритий до світу».
Світ не переставав дивувати
«В Казахстані цвинтар вважається святим місцем і там подорожній може переночувати у великому склепі, – далі розповідає Еля. – У Грузії ночували в закинутих будинках. Хоч там і так усі дуже привітні, раді допомогти. В кожній країні доводилося пристосовуватися до певних національних особливостей. Здавалося, подорожувати можна вічно, бо світ не переставав дивувати».
Якщо не вдавалося вибратися з великого міста до настання ночі, шукали місце для ночівлі в зелених зонах на дорожніх розв’язках. Або ж ночували на даху багатоповерхівки – там спокійно і краєвид чудовий.
У Таїланді та Малайзії на заправках вони милися в душі, пили каву. Ці країни видалися їм найбільш комфортними. Там немає платних доріг, куди б не пустили з велосипедом. Особливої гостинності теж нема, але й без цього комфортно.
«А в сезон дощів, коли ти постійно мокрий, холодний і хочеш посушитися, вже зовсім не важливо, чи закінчується в тебе завтра віза. Головне, щоб шкарпетки висохли, бо інакше життя втрачає фарби», – зауважує Еля.
В Індії, кажуть, викликали у місцевих надзвичайний інтерес. Доводилося ховатися від людей, щоб розбити намет. На ранок їх міг розглядати вже цілий натовп. Тому розкладалися в темряві, а вирушали, поки ще сонце не зійшло. Кажуть, що далі від океану туристів мало, а індуси там живуть значно гірше.
«Індія для нас була не такою прекрасною, як пишуть у блогах, але запам’яталася найбільше. Можна сказати, що ми там подорослішали, – згадує Еля. – В одному селищі наша поява викликала такий інтерес, що ми зірвали навчальний процес у місцевій школі. Діти буквально оточили мене. Це відчуття, коли ти є для когось чудом, стало найяскравішим враженням».
Нині вони зимують у Косові. Опрацьовують фото й відео з подорожі, вирішують, куди податися далі. Може, до Африки, Америки чи повернуться в Азію. На місці точно не сидітимуть.
