Важко собі уявити, скільки за понад три століття життів, подій, історій минуло на вулицях Івано-Франківська. Кожна з міських стежок обжилася своїми байками, легендами та героями. Але крім спільних історій, кожен із нас носить в пам’яті свої персональні спогади і картини вулиць. Своїми історіями про вулицю Курбаса з «Репортером» поділилися Ігор Роп’яник, Тарас Прохасько та Наталія Тарасенко.
Про кохання від Роп’яника
Для родини знаного в місті художника, фотографа й журналіста вулиця Курбаса – знакове місце. Тут познайомилися його батьки – Остап Роп’яник і Галина Ільба.
«У приміщенні філармонії колись був театр. А в ньому – гуцульський ансамбль. Мій батько був причетним до реорганізації ансамблю після війни, а також працював там солістом.
Це був жовтень 1944 року. Батько стояв з відомим танцюристом, хореографом Чупірчуком на вулиці перед театром. Підійшли дві дівчини – моя майбутня мама та її товаришка. Чупірчук їх і познайомив, мовляв, це дві нові танцюристки.
У жовтні батьки познайомилися, а на початку січня родину матері арештували й вивезли до Сибіру. Мама була зв’язковою УПА. Заарештували цілу сім’ю – мого дідуся, бабцю, маму та двох племінників. Не так через маму, як через її старшу сестру – вона була більш помітною для «органів». Тітка отримала 15 років заслання на Колимі. Племінників забрали в дитячий будинок. Бабця і дідусь померли у Сибіру через кілька місяців. Мама, якій було 16 років, сама поховала їх у лісі.
За два роки мама знайшла можливість викрасти дітей із дитбудинку. Допомогла їй жінка-білоруска. Мама з дітьми втекла до Станіслава. Тут на неї чекав батько і вони одружилися.
Згодом про її втечу дізналися «органи». Її знову арештували. Коли потрапила до в’язниці, вже була вагітною. У станіславській тюрмі народилася моя сестра. З місячною дитиною маму знову відправили до Сибіру. За кілька місяців за нею поїхав батько. У театрі ще жартували, мовляв, сам себе відправив у заслання. Колись були дружини декабристів, які їхали за чоловіками, а тут – чоловік поїхав за дружиною».
Про молоко від Прохаська
Частенько на вулиці Курбаса можна зустріти Тараса Прохаська. Письменник теж має спогади.
«Курбаса у радянські часи називалася вулицею Цимбалюка. І ніхто не знав, хто ж то такий Цимбалюк. Але то була одна з небагатьох вулиць, яка називалася виразним західноукраїнським прізвищем.
Вулиця Курбаса в певному сенсі є найвизначнішою в місті. Це єдина вулиця Франківська, яка має таку щільну забудову кінця ХІХ – початку ХХ століття. Тому вона сама по собі вже є заповідником.
А ще колись вона була дорогою до театру. І кожен раз, коли була якась вистава чи концерт, нею дефілювали люди.
У вісімдесятих, де тепер крамниця «Плюс», було «Дитяче харчування». Там був відділ – кафетерій, в якому вперше в місті робили молочні коктейлі. Стояла страшна радянська машина, подібна на якийсь супер-токарний станок з великими гвинтами. Довкола було ще більше шкіл, ніж є сьогодні, і на великій перерві прибігали діти, які за 8 чи 9 копійок купували ті молочні коктейлі, бо це було якесь чудо, щось з іншої планети.
В 1991-му, коли народилася перша моя дитина, я отримав талон у родильному будинку на праску й на міксер. Дістати їх можна було лише в «Дитячому харчуванні» і з довідкою з роддому. Зважали на те, що треба прасувати пеленки і робити дитячі суміші.
А ще далі по вулиці від крамниці, де тепер ІТ-компанія, у напівпідвалі був один із найголовніших молочних магазинів Франківська. На початку дев’яностих молока ставало все менше, а в мене були малі діти. Від п’ятої ранку під цим магазином у повній темряві, бо світло вимикали, в мороз, в снігу, стояли люди, які сподівалися купити молока. Були великі черги. Всі, хто стояв десь в кінці, розуміли, що їм просто може не вистачити. В мене була своя метода. Я приходив трохи пізніше, десь о сьомій. Чекав поки приїде машина з молоком. Тоді пропонував свою допомогу – розвантажував бідони, носив ящики. І очевидно, що помічнику молоко діставалося. «Спочатку ті, хто носив, а потом усі інші», – казали в магазині.
А ще тут багато дворів і подвір’їв з типовою для кінця ХІХ – початку ХХ століття внутрішньою структурою: арка, маленький пасажик і балкони. Ці двори – цілий внутрішній світ».
Про балкони від Тарасенко
Наталія Тарасенко з династії українських освітян. На Курбаса жінка живе ось уже 55 років.
«Батьки у 1950-х роках приїхали на Західну Україну з Харківської області. Спершу працювали в Долині. Потім батька перевели до Івано-Франківська. З того часу ми тут. 55 років – ціле життя! Але враження від вулиці у мене зовсім не змінилися. Це захват! Проживання на цій вулиці, хоч це й дуже пафосно звучить, очищує. Мені завжди велика радість повертатися сюди.
З ХІХ століття ця вулиця овіяна аурою мистецтва, інтелекту, високої культури. У театрі, який був у приміщенні філармонії, виступали Марія Заньковецька, Микола Садовський, грали світові зірки. Поруч, у приміщенні «Просвіти», читав свою поему «Мойсей» Франко.
Де тепер «Гост», була розкішна книжкова крамниця «Передплатні видання». Книжки були дефіцитом. Прогресивна інтелігенція збиралася тут з раннього ранку, створювалися черги, велися переклички. Простояти в черзі та отримати омріяне видання вважалося ознакою високого ґатунку.
Особливого шику вулиці додають наші будинки, які є пам’ятками архітектури. Та, на жаль, їм приділяється дуже мало уваги. Руйнуються балкони, сипляться атланти. Пам’ятки гинуть.
Зараз на вулиці живуть здебільшого люди поважного віку. Всі мешканці знають одне одного багато років. У нас є внутрішні дворики, оздоблені довгими суцільними балконами. В період, коли у дворі було багато дітей, на балконах влаштовували спільні сніданки. Діти товаришували, гралися. Вони повиростали, але дружба збереглася й донині».
