У п’ятницю, 9 травня, в громадському ресторані Urban Space 100 відбулася розмова з письменником Тарасом Прохаськом про Франківськ. Попередньо обрали тему: “Місто для життя з втраченою ідентичністю”. Модерував розмову письменник, історик Ігор Антонюк.
Говорили про дитинство Прохаська, революції, архітектуру, міфи і втрати Франківська, пише Репортер. Далі – трохи відредагована для зручності читання пряма мова Тараса Прохаська.
Франківськ – то є я
Франківськ для мене – це вже 50 з чимось років життя. Я тут народився, виріс, я тут постарівся, я тут прожив. І що найважливіше, що буде братися до уваги на усіх судах, я можу виступати свідком того, яким був Франківськ у різних десятиліттях і який він є.
Франківськ – то є я. Більше нічого в мене, крім Франківська, нема. У Франківська є багато різних інших речей. Я тут лишився і спостерігав. І це все, можливо, було якраз певним призначенням – дивитися за революцією і за розвитком. І мої найкращі спогади, звичайно, є дуже-дуже давні.
Був час мого дитинства, коли я Франківськ ненавидів – як місто, як систему. Живучи у горах, у певний період життя дуже легко ненавидіти місто. Потім усе склалося.
Всі мої спогади фактично є у Франківську. Найяскравіший спогад чи перший спогад – це є то, що навпроти мого дому був знаменитий магазин №30 – центральний алкогольний магазин. Це там, де потому був лівий бік “Коровая”, тепер там Vodafone.
Якщо ви пам’ятаєте, цей будинок такий асиметричний, це така пресецесія на зламі історизму та сецесії. Там є дуже несиметричні лінії, балкони, вікна. Вони дуже різні. І я розглядав цей будинок з вікна свого дому, який є навпроти. І було відчуття, що це є вся урбаністика, яку тільки можна собі уявити дитині. Тобто це вся історія архітектури, вся архітектура. Вся міська цивілізація поміщалася для мене у розглядання того будинку.
З часом я зрозумів, наскільки сутністю Франківська є дві речі. Перша – це то, що в ньому є все, що належить бути у справжньому місті. А з іншого боку я зрозумів, наскільки того мало, яке воно все є дрібне і крихке. Я сказав саме за будинок, який не можна віднести до якогось архітектурного стилю, бо це як нашарування, як відбиток історії.
Катастрофа-розширення
Я вважаю, що Мармулядова пожежа – одна з найважливіших речей, які сталися у Франківську, в Станиславові. Тому що воно, як не дивно, дало обрій, дало розширення, бо місто було збудоване як тісна фортеця.
Потім ми, звичайно, зруйнували ці мури, вали. Але саме Мармулядова пожежа в моєму місті є одною з найвизначальніших подій. Це є, власне, закладка, катастрофа, як в Помпеї, наприклад. Після пожежі тут з’явилися простори для того, щоб забудувати не просто нове, а то, що було. Не просто експансіювати дальше, дальше, дальше, а принаймні ще й забудувати те, що згоріло.
І що дуже важливо, Станіславів став центром чи мозком колонізації Карпат. І воно майже так і залишається досі.
Місто у спадок
Є така дуже важлива, дуже файна сентенція одного француза про то, що нація є якоюсь певною сукупністю людей, які мають домовленість, що – пам’ятати, а що – забувати. І нація є також і громадою – у певному сенсі.
Усе залежить від того договору, як ми домовимося, що забувати, а що пам’ятати, що є нашими спільними кодами, а що ми маємо витіснити. Бо пам’ять і витіснення – це є дві речі, які, власне, формують мову спільноти.
І я думаю, нам пора просто спокійно визнати, що так, це є місто, яке зроблене різними громадами, але ми теперішні отримали це у спадок.
Тобто стратегія поведінки залежить від того, що ми хочемо пам’ятати, а що хочемо витіснити. Ви можете бачити, що це все може залишити як і багатий спадок, так і великий борг.
І я би був за то, щоб розуміти, що місто – то є якась певна окрема спільнота, окрема родина. І вона є, незважаючи на то, яка там була дружба, приязнь, співжиття чи ще щось – бо в родині робиться різне. І краще відчувати цю гармонію, ніж входити з нею у дурний, непотрібний, конфлікт, який виснажить і одних, і других.
Вада незважання на історію
Місто настільки особливе, що, на жаль, не вдалося якось законсервувати його типовість. Тобто це є звичайне центрально-європейське місто. Але ця велика вада незважання на типовість, незважання на історію, перетворила наше місто у якийсь такий, як казали перекладачі 1960-70-х років, дивний покруч.
Тут зібрано стільки всякого різного: мама – з Галича, тато – з Анголи чи як там ще. Прекрасна якась така мішанина. І важливо, що в якийсь момент втрачено розуміння куди йти. Років десь так 15 тому була якась чудесна спільна ейфорія, такий масовий психоз, що Франківськ – це є прекрасне місто майбутнього, місто для життя, місто для щастя.
Навіть я таке щось писав, досліджував, що у цьому місті не було іншого призначення, крім того, щоб жити тут добре, файно, класно. І взагалі вся історія міста просто була в такому певному трактуванні на то, що тут нічого не робилося, крім “дольче віта” – життя солодке, і якось гарно буде.
Але тепер трошки виглядає та ейфорія вже перенесеною дитячою вітрянкою: залишилися певні струпи і тепер не ясно, чи є це місто для кайфу чи ні. Бо нема сформульовано, що таке кайф. Я не думаю, що це пов’язано також із війною, тому що війни на такі речі мало впливають, а просто якась є розгубленість в тому, що таке є добре життя.
Ми живемо у чистилищі
Я не можу сказати, який конспект історії тут приймуть, але в кожному разі це буде місто, яке буде мати написано: “Я – серце – Івано-Франківськ!”.
І ще знаю таке, що якщо його омине окупація, бо тепер неможливо цього сказати, чи може бути чи ні, то місто залишиться все ж таки Івано-Франківськом, тому що відступити від Івана Франка вже тепер неможливо.
Ми повинні пам’ятати, тільки єдине, що у 1940-х роках 90% людей – поляків, німців, українців, які мешкали у цьому місті – перестали існувати. І тому ми повинні розуміти, що ми – як майки чи білизна, яка міняється. Тобто вже це все було, але ми все одно є білизною на тому самому корпусі. І це треба цінувати – той корпус, на якому ми є.
Бо все міняється, але важливим є це усвідомлення прийняття, що ми є тут невипадково. І навіть всі ті, які потрапляють сюди різними насильницькими методами, вони все одно врешті-решт стали мешканцями цього галицького Івано-Франківська.
І важливо є ніколи не включати оцей лічильник, який би вимірював якість того чи іншого мешканця, його історію, його вклад і таке інше. Тому що досить того, що ми тут є. І хто, що нас сюди привело? Нас привела історія цього місця. Це великий магніт і того досить.
Це місто для життя і також для розуміння, що життя насправді не таке красиве, як виявляється. Тобто насправді справжнім життям є кострубате життя. І Франківськ є ідеальне місто для кострубатого життя, справжнього.
В такому разі я би навіть виробив таку міську конституцію, такий певний стоїцизм, що суєта суєт чи марнота марнот є найсправжнішою й іншого не може бути. Тому що якщо нема суєти суєт чи марноти марнот, то є суцільна нудота раю чи пекла, а ми живемо у чистилищі.
Читайте також: Жадан у Франківську: “Щоб перемогти, нам треба багато мислячих людей”
Авторка: Ольга Суровська
