По дитячому майданчику для роликів раптово рознісся жалібний дитячий зойк, і на якусь хвилю рух довкола завмер. Мамині очі шукали своїх дітлахів. Далі по обличчях жінок, що стояли довкола огорожі, прокотилася хвиля полегшення: «Не моє».
А дітвора тим часом вже оточила дівчинку років десяти. Вона щойно з’явилася на майданчику, але було видно, що тут вона не новачок: на своїх роликах трималася впевнено і заввиграшки з’їжджала з невеличких гірок. Та раптом просто перед нею вискочив п’ятирічний малюк. Дівчинка різко повернула вбік – і тепер сиділа на землі, тримаючись за праву ручку. Її обличчя перекривилося від болю, а в горлі, ніби перекривши доступ повітрю, застряг спазм німого плачу. Нарешті, жалібне «ма-ма-а-а!» вирвалося назовні.
На цей надривний крик неспішною, ніби нерішучою ходою підійшла жінка років 35-ти. Мовчки стала над дитиною. Мала підняла до неї очі: «Ма-ам, рука-а-а…». А вже наступної миті майданчик здригнувся від маминого галасу: «Що рука? Болить рука? Зламала руку? Молодець! Ти забула, що в тебе за два дні конкурс міжнародної ліги східних танців? Як тепер будеш махати своїми віялами – з гіпсом?! Так тобі й треба, бо нікого не слухаєш! Який дідько поніс тебе на цей майданчик, чучундра ти бестолкова!».
І вже в унісон з дитячим плачем: «Тепер усе коту під хвіст: усі тренування по 50 гривень за годину, і костюм, і віяла! Ти хоч розумієш, скільки сил у тебе вкладено – і все намарно!».
Швидкість словесного потоку все збільшувалася, а регістр звуків, що вилітали з її горла, все підвищувався, подекуди голос зривався на відвертий писк, а потім, через паузу, щоб вхопити повітря, знов стартував з нижньої ноти. Цей потік не припинявся ані тоді, коли ми з лікарем, що випадково опинився неподалік, підводили дівчинку з землі, ані коли обережно вели її до лавки, ані коли знімали з її ніг ролики. Зупинити маму не вдалося ані ввічливими рекомендаціями лікаря, ані логічними доводами, ані спробою однієї з жінок присоромити. Мама не замовкла навіть тоді, коли лікар ощупував дитячу ручку, намагаючись з’ясувати, чи справді це перелом, а чи лиш сильний забій.
«Як зручно – і лікар одразу нагодився, ще й дитячий травматолог! Що ви там дивитеся? І так ясно, що це перелом! Викинути до бісової мами ті ідіотські ролики, чого тепер ревеш, сама будеш дзвонити вчительці і казати, що ти просрала конкурс. Кому ти така потрібна! Роби тепер, що хочеш. І не мамкай мені – ні, не люблю тебе!», – шквал маминої істерики не вщухав ще 10-15 хвилин, коли ми у супроводі стайки дітлахів вели дівчинку додому.
Двері відчинила бабця. «Що сталося? Впала? – турботливо сказала вона і на мить здалося, що зараз буде легше. Аж раптом. – А все тому, що бабцю не слухаєш!».
У лікарню на рентген дівчинку повіз дідусь і ми з випадковим лікарем…
Серед безлічі інших історій про батьків-п’яниць чи наркоманів ця навряд чи видасться унікальною. Певна, чи не кожен зможе навести куди більш вражаючі випадки поводження з дітьми, як не з власного досвіду, то хоча б з телепрограм. Та зазвичай ці історії видаються далекими й ніби не з нашого життя. Але раптом, ніби блискавка вдарила, розумієш, що таке абсурдне, байдуже, егоїстичне та й просто безграмотне ставлення до дітей, виявляється, є зовсім поряд, у цілком, на перший погляд, порядних та інтелігентних сім’ях.
Ця дівчинка – моя племінниця. Усі в цій родині мають вищу освіту, а її мама – навіть дві, одна з яких – педагогічна…
Травма таки виявилася переломом. Але з 1 вересня дівчинка знову ходить на танці. За новими шкільними клопотами місяць у гіпсі вже майже забувся. А чи забулося оте бездумне і мимохідь кинуте «Я тебе не люблю!» від найдорожчої та найкращої у світі людини – мами?
