Особливі дні, яких було 11, завершилися, тож нині у Києві підводять підсумки фестивалю. З усього побаченого й почутого можна зробити лише один висновок — ото скільки не годуй охочих сучасним мистецтвом, апетит у публіки лише зростає.
Із дюжини мистецьких напрямків, представлених на нинішньому столичному фесті, особливо насиченим був театральний. Звісно, адже ідеолог усього того, що відбувалося на арт-заводі «Платформа», — режисер Влад Троїцький. Як стверджують не дуже добрі до нього язики, всі Гогольфести — це більшою чи меншою мірою вдале тло до його власних прем’єр. Одна з них — кінетична вистава «…але вітер…».
Глядачів дуже цікавило, якою мовою гратимуть. А ніякою! Попри присутність на сцені аж трьох акторів. Зі звуку — лише вітер і трохи співу. Наче українською, хоча іноді дуже важко второпати й розпізнати. А ще барабани. Однак у переважаючій впродовж години тиші найстабільнішим і невід’ємним було лише шурхотіння півсотні вентиляторів, яке іноді посилювалось. Вентилятори мали чітке завдання — забезпечити не терморегулятивний, а виключно естетичний ефект, надаючи виставі не лише краси, але й динаміки.
Друга режисерська робота Троїцького — «Вавилон». Опорна опера, якщо можна так висловитися. Певно, саме неї «танцювала» загальна тематика IX міжнародного мультидисциплінарного фестивалю сучасного мистецтва Гогольfest. Основна музично-вокальна тема опери «брендувала» фест ще задовго до його старту.
Відома навіть дітям повчальна біблійна історія залишила багато запитань і бажання перечитати першоджерело. Приблизно така ж ситуація, що й із попереднім доробком Троїцького&Ко – оперою-реквієм «Йов».
Дикторського тексту там небагато — його озвучила дружина режисера, актриса Тетяна Троїцька. Аудіальну складову опери все-таки заповнили вокалом і музикою. Що не кажіть, а дует Іллі Разумейка та Романа Григоріва пише хітові речі — так, хіп-хоповий фрагмент «Вавилону» одразу западає в пам’ять і під той спогад можна ще довго покачуватись-підтанцьовувати. Це не виняток, з попередніми творами — та сама історія.
А ще — романтичні балади на гітарі, віджеїнг у великих кількостях, акробатика від студентів естрадно-циркового училища…
Франківський слід на Гогольфесті був чітким і виразним. Сон-опера «НепрОсті» за твором Тараса Прохаська.
До речі, де тут режисер? У «НепрОстих» все зрозуміло зі сценарієм… Хоча, можна ж прочитати й інші рядки з роману. Та, зрештою, й акомпанувати до них можна геть по-іншому, залежно від настрою виконавців. Виникає враження, що, крім загальної композиції опери на три дії — адже в першоджерелі є три Анни — музика, особливо в двох останніх, може довільно трансформуватися за ситуацією. Тут її ускладнював запізнілий десь на півтори години старт опери. А все через довжелезні черги та неготовність слухачів-глядачів розлучатися зі своїми смартфонами, що було основною умовою допуску.
Коли ж, нарешті, розмістилися, багато втомлених насиченим днем і тривалим очікуванням глядачів одразу й поснули — ще до початку дійства. Втім, раніше чи пізніше це сталося майже з усіма. Крім тих, хто з останніх сил боровся з собою, не бажаючи проґавити ані миті дорогоцінних моментів. Частина колективу тієї ж Нової Опери на сцені – єдині люди, котрі не задрімали ані на мить. І сам Прохасько, який став солістом, читаючи вибране зі свого роману. Вокальну компанію йому склала лише Чень Юнь Цзя — гостя з Китаю, що виконувала традиційні колискові своєї країни.
Подейкують, що під погану музику добре спати неможливо. Ті, хто побачив чудові сни, періодично прокидаючись і помічаючи певні зміни в дії «НепрОстих», отримали неповторний досвід. Як і всі, хто був цими днями в Києві, на Гогольfest.
