Війна змінює. Все і всіх. Змінюють свій вигляд міста, потрощені мінами та гранатами. Змінюються люди, позбавлені найнеобхіднішого. Людські якості губляться. Наперед виходить боротьба за виживання, і тут уже не до люб’язностей. Що робить з людьми війна та як жити далі – розповідь переселенки з Луганська.
«Ти привезла з собою мир»
Вікторія Пастушенко на Прикарпатті з червня. Приїхали з чоловіком відпочивати в гори, а додому повернутися вже не змогли. А в жінки в Луганську залишилася старенька мати. І лише недавно Вікторії вдалося знову побувати у рідному місті.
П’ять пересадок, 26 годин у дорозі – і вона вдома.
«Ти привезла з собою мир», – сказала їй потім мама.
Бо щойно жінка приїхала в Луганськ, стріляти стали менше. Минуло чотири місяці, як Вікторії не було вдома. Здавалося, їхала з одного міста, а повернулася в інше.
Вулицями ходити моторошно. Їх патрулюють бойовики. В руках автомат, палець на гачку. Один підозрілий рух – і зброя стріляє. Цей страх постійно переслідував Вікторію. Ходили і ЛНРівці, і російські військові. Розрізнити їх дуже легко.
«Типовий ЛНРівець – це 1,50 зросту, лице брудне, мало того, що загорів, а ще й не миється, бо води нема, – розповідає Вікторія. – Затертий камуфляж, замість берців – шльопанці, нестрижений, нігті брудні. А російські солдати охайні, чисті, на шиї бейджик, на ньому ім’я, прізвище, побатькові, звання, нижче – російська армія».
Місцеві по-різному реагували на цих військових. Одні з дітьми вибігали на дорогу, махали руками, кричали «Ви наші визволителі!», інші – сипали їм у спину прокльони.
Люди звіріють
Нерви у луганчан на межі. Світла не було 76 днів, води – 69. Люди чекали дощу, аби хоч якої води набрати, але ті були не часті. Приїздили водовози. Чергу займали з четвертої ранку. Дехто й у першій ночі вже там стояв, боялися, що не вистачить. А машина з водою могла приїхати о четвертій годині дня. Хто платив – підвозили воду під будинок, а за безкоштовною треба було йти.
«Від нашого будинку водовоз приїжджав за 2,5 кілометра, – говорить Вікторія. – Мама, як сама була, то не ходила, важко їй. Я раз пішла з нею. Простояли чотири години. Зате мали 45 літрів води».
Воду набирали у пляшки, складали в мішок, тоді його ставили на тачанку, прив’язували й так везли: Вікторія – 30 літрів, мама – 15.
Однак, аби отримати свої бажані літри, треба було запастись чималим терпінням. Виглядало це приблизно так. Величезна черга. Досить неорганізована. Кожен намагається стати ближче до водовозу. У черзі переважно бабці. Через кожні 15 хвилин спалахують сварки. Доходило й до бійок. І починається все з єдиної фрази: «Ти тут не стояла».
«Одну бабусю, їй 72 роки, так побили, що аж кров’ю плювала, це мені мама розповідала, – каже Вікторія Пастушенко. – Били такі самі бабці, ніхто не боронив. Після того вона днів п’ять за водою не ходила, вдома відлежувалася».
Люди стають звірами, каже луганчанка. І такі випадки не поодинокі. Дехто намагається хитрувати – посилають за водою дітей, аби тих без черги пропустили. Але не той час – на дітей уже не зважають, за пляшку води проклинають і великих, і малих.
Постійні крики в чергах набридають і тим, хто привозить воду. Але чоловіки не намагаються когось заспокоїти та й самі не кричать, а діють значно простіше – забирають шланг, закривають водовоз та їдуть геть…
Продукти в магазинах тоді ще були. Але в самий магазин людей не впускали. Двері відкриті, а перед ними решітка. І через неї подають цукор, печиво, мед, борошно – те, що не псується. Бо інше вже, напевно, на смітнику. (Світла ж стільки не було.) Решітка – для безпеки, аби останнє вже не винесли. Бо грабували, кажуть, по-чорному. А хто – ополченці, місцеві, росіяни – вже й не розбереш. А коли харчі почали псуватися, то роздавали людям. Самі ж бойовики, тільки називали себе волонтерами.
На ровері? Диверсант!
На дорогах машин мало. Їздять лише ЛНРівці та російські військові. Місцевим користуватися своїми автівками заборонили. Люди спершу їздили на велосипедах. Тролейбуси не ходять, перебиті електричні дроти висять уздовж дороги. В кого нема велосипеда – рятують маршрутки. Є за три гривні, є й безкоштовні. Вікторія спробувала раз у такій проїхатись.
«Мене ледве не розчавили, – каже жінка. – У людей грошей немає, тому всі намагаються втиснутися саме у цю маршрутку. Більше в таку не сідала».
На щастя, у Вікторії був велосипед.
«Вулиці були майже порожні, – розповідає. – Дорога рівна. Я й так добре вмію їздити, а ще навчилася без рук. По два-три кілометри так їздила. Відчувала себе королевою дороги».
Їздила містом, роздивлялася. «В художню школу, де навчалася моя донька, влучили два снаряди, – каже Вікторія, – головпоштамт трохи покоцаний, а моя улюблена піцерія повністю розбита, від неї лишилося тільки дві стіни та вивіска з назвою». У сумці мала фотоапарат, але не фотографувала – боялася.
Коли пробила колесо, то зрозуміла – із цим у Луганську дефіцит. Продавали вже клеєні колеса. Але хоч так, все ж краще, ніж на своїх двох. А зараз, вже й на велосипедах не дозволяють їздити, бо, кажуть, хто на двоколісному – той диверсант або корегувальник вогню, наводчик.
Небезпечна рулетка
У родини в Луганську лишилася автівка. Вікторія планувала її вивезти. Та одразу стикнулася з проблемою – на заправках не було бензину. Потім дізналася, що в центр міста через день приїжджає бензовоз. Тож бензин дістала, тепер треба було ще знайти водія, бо не мала водійських прав. Родич відмовився, злякався. Таксисти за таку послугу вимагали чотири з половиною тисячі гривень. Таких грошей у жінки не було.
Якось зустріла чоловіка з трафареткою «Допомагаю виїхати». Поговорили, домовилися за 600 гривень. Вікторія зраділа, думала вже й маму вмовить виїхати. Та не судилось.
«Та ще й через таку дурість, – зітхає жінка, – не змогли знайти довіреність на машину, всю квартиру перевернули – ніде нема. А без документів я не ризикнула їхати». Потім знайшли, та було вже пізно.
Отже, вона повернулася до Франківська без мами й без автівки. Але скоро знову планує їхати в Луганськ – забрати теплі речі та підготувати мамі все на зиму. Бо та їхати сюди не хоче, каже, буде лише заважати. Їхати в Луганськ, звісно, небезпечно, тим більше перевозити автомобіль. «Це рулетка, – говорить Вікторія, – вже як повезе, але їхати треба».
А поки в Луганську на Вікторію чекає старенька мати. На щастя, вже є вода, увімкнули світло. Та головне, аби люди не забували лишатися людьми. За будь-яких обставин.
