З початком війни на Донбасі Івано-Франківський національний медичний університет (ІФНМУ) прийняв понад 800 студентів із зони бойових дій. Сьогодні тут з окупованих територій навчаються 56 українців і 732 іноземці. З 11 викладачів, яких виш прийняв за весь час, нині працюють вісім.
Індус Прітхві перевівся до ІФНМУ із Луганська разом з іншими іноземними студентами. Українці з Донбасу просили їх не фотографувати
За мить не стало нічого
Яна й Наталя Ушко (мати і донька) переїхали до Франківська з Луганська. У Луганському державному медуніверситеті мати викладала, а донька навчалася. Кажуть, спочатку перевелися до Києва, але платити за житло було важко. Тож за кілька місяців почали шукати інші варіанти. Обирали між Чернівцями, Франківськом і Тернополем. Обрали Франківськ і задоволені.
«Я поїхала з Луганська у червні 2014-го, – розповідає Наталя. – В той час напруга зростала, студентів відпускали з пар, містом вили сирени. А коли на сайті університету написали, що навчання відміняється, того ж вечора взяла квитки і разом зі своїм хлопцем поїхала до нього в Чернігів. Там жили все літо, потім – до Києва. У Франківську вже 2,5 роки».
З того часу вони додому не повертались. В основному через те, що це дорого. Коли залишали дім, взяли тільки сумку з літніми речами. Потім знайомі привезли найголовніше – зимові речі, які придбати найважче.
«Старша донька виїхала в липні до Києва, вона там і нині. А я – в серпні, – додає Яна Ушко. – В мене мама онкохвора, і ми ще закінчували лікування. Коли в онкодиспансер влучив снаряд, ми перевезли її в Алчевськ, там закінчили променеву терапію, і тоді я поїхала до дітей. Коли виїжджала, зв’язку не було взагалі, тривали обстріли, було страшно. Роботу в Києві знайшла швидко – працювала в університеті Богомольця і народної медицини. Але там життя дороге. Знімати житло складно. У ІФНМУ нам сказали – приїжджайте. От ми й приїхали».
У Луганську, крім мами, залишився і Янин чоловік. Він стереже житло і працює на заводі ПАТ «Луганськтепловоз», який сьогодні вже входить до російського «Трансмашхолдингу».
Наталя навчається на четвертому курсі. Отримує стипендію. Всі сили спрямовує на високий рейтинг, бо від цього залежить, яким буде направлення. Її луганські друзі роз’їхалися по медичних вишах України – Київ, Запоріжжя, Харків, Одеса, Вінниця. Тепер всюди є знайомі, жартує Наталя. Та частина її одногрупників залишилась у так званій ЛНР – у Старобільську. У них вже будуть «свої» дипломи…
Яна викладає на кафедрі фізіології і працює в науковому відділі – організовує конференції.
«Мене максимально наблизили до тих умов, які були там, – каже жінка. – Я дуже люблю студентів і свою роботу. Мені б 20 років скинути і я б ще гори перевернула. Коли жили в Луганську, то здавалося, що вже все є – кар’єра, авторитет, житло, діти виросли. І за одну мить цього не стало. Добре, діти залишилися… Університет сьогодні – єдине, що мене тримає».
Батьки й далі там
Поліна просить своє прізвище не називати. У неї на Донеччині, в Макіївці, залишилися батьки. За словами Поліни, батьки не можуть продати квартири – власну та бабусь. А щоб виїхати, потрібні гроші, бо батьки немолоді.
Розповідає, що сьогодні там спокійніше.
«Найважче було, коли брат закінчував у Макіївці школу, – каже Поліна. – Вчителі казали: 17 років вже є – вступай до лав бойовиків. Добре, що брат поїхав на навчання до Харкова».
Поліна переїхала сюди влітку 2014-го після двох курсів у Луганську. Через часті обстріли вони з братом спали у ванні, а коли було тихо – в коридорі.
«Поряд з нами розбомбили Ясинівський коксохімічний завод, вокзал, снаряд потрапив і в сусідній під’їзд, і в сусідній будинок, – говорить Поліна. – Постраждав один із татових друзів і йому не змогли допомогти – помер. Тоді було лише дві швидкі і багато людей залишалися без медичної допомоги. Тато зміг домовитися, щоб нас вивезли в Ізюм. А через кілька тижнів до нас приєдналася мама».
Тато домовився із лікарем швидкої допомоги, який міг проїхати блокпости і вивіз Поліну з братом. Спершу в Ізюм їхали лише з літніми речами, з ними Поліна і приїхала до Франківська. Все довелося купувати наново. Допомогла тітка, яка живе в Ізраїлі.
«У великі міста я навіть не думала їхати. Коли подзвонила до ІФНМУ, то секретар одразу сказала: приїжджайте з документами, – говорить Поліна. – Мене оформили за 40 хвилин, сказали групу. Я намагалася вивезти з Луганського медуніверситету документи, але на руки їх так і не дали. Тому оцінки за перші два курси доведеться перездавати. Це 20 предметів. Або зарахують мінімальний бал».
Поліна – державник. Цьогоріч їй не вистачило до стипендії. Дівчина займається наукою, разом з подругою здобула друге місце на конкурсі наукових робіт.
Нині знімає житло разом з хлопцем. Він теж з Донеччини. Вирішив їхати на Західну Україну, тож вона поїхала з ним. Каже, після навчання скоріш за все виїде до Ізраїлю, бо там більше перспектив для медиків.
Не відмовили нікому
Індус Прітхві перевівся до ІФНМУ із Луганська разом з іншими іноземними студентами. Документи теж залишилися там, тому основні предмети ще треба перездати. Каже, у Франківську йому значно легше навчатися, бо не страшно ходити вулицями.
«Тут краще, – каже Прітхві. – Єдине, що на початку пари були до дев’ятої вечора, то це було важко. Але це тривало півсеместра. Адаптація була нормальною, та люди є різні всюди. У Луганську було багато проблем через расистів і мову – я російською майже не розмовляв, тому й не ходив там нікуди».
У вільний час він займається вокалом у групі «Полюс». Любить «Океан Ельзи» та Скрябіна, ходить на концерти до філармонії, виступає з піснями на Вічевому майдані і навіть брав участь у кастингу шоу «Голос країни».
«До нас потрапило більше людей з Луганська, хоча ми приймали всіх, хто звертався, – говорить ректор ІФНМУ Микола Рожко. – Це були і доценти, і асистенти. Усім надали роботу, нікому не відмовили. Був, правда, доцент із Донецька, який одразу хотів стати завкафедрою, але таке нереально, бо в нас усі працюють за контрактом».
Перший проректор ІФНМУ Ганна Ерстенюк розповідає, що часто жодної інформації про студентів з окупованих територій у них немає. Єдине – витяг з державного реєстру, де вказано, що студент поступив на навчання, але на якому модулі він зупинився і якими були його успіхи – довідатися неможливо. Тому вони можуть обрати – чи перездати дисципліни, чи отримати мінімальний бал.
Нині і студенти, і викладачі, які переїхали з окупованих територій, знаходять у Франківську нових друзів, інтереси, навіть роботу. Зізнаються, що не особливо об’єднуються в окрему спільноту, бо не відчувають в цьому потреби. Просто намагаються почати все спочатку.
Comments are closed.