Село Малий Ключів, Коломийський район. Тут мешкає сім’я Коструб’яків. Василь Коструб’як — голова родини та пасічник з великим досвідом. Пасіка для нього — це все, останні 15 років весь свій час він проводить саме там.
Пасіка розташована в долині. Спускаємося гірською дорогою. На схилі один за одним стоять вулики. Їх тут 72. Яскраві, різнокольорові, наче з казки. У повітрі тихе гудіння.
«Дощу сьогодні не буде, хоча й хмарно, — каже Василь Коструб’як. — Бджоли спокійні, інакше, вже всі б злетілися до вуликів, гул підняли б страшенний».
Пан Василь пропонує спершу оглянути всю територію. Тут не лише пасіка. Невелика хатина, замість електрики — на даху сонячна батарея. На прив’язі гавкає Тузик, до ніг леститься кішка Тигра. Є два озера, там плавають качки. Капличка, поряд колодязь із мінеральною водою. І всюди — квіти.
Усе це Василь Коструб’як зробив власноруч. Мріє, що в майбутньому тут будуть відпочивати туристи. А поки сюди приходять фотографуватись молодята. Он хтось залишив велосипед, напевно, сусід по гриби пішов. Бо тут під боком ліс.
Тепер повертаємось до пасіки. Захисний костюм поверх вишиванки, і пан Василь готовий до роботи. Відразу помічає щось неладне — то чужа бджола до вулика залетіти хоче, але її не пускають, бджоли-господарі обступили непрохану гостю та виштовхують геть.
«Це бджола-злодійка, — пояснює пасічник, — краде чужий мед».
Він відкриває вулик, дістає раму, дивиться, який приплід, скільки є корму — наче все в порядку — кладе на місце. Та ще й жодна бджола не вжалила. Бо не без того. За день буває до сорока укусів. Однак для пасічника це звична справа. Тим більше, бджолина отрута — то ліки, каже пан Василь. Однак нам радить триматися на відстані.
«Чужого відразу відчувають, — каже пасічник, — і головне, аби ніяких парфумів».
На цій пасіці трудиться карпатська бджола. Ця порода рання й дуже працьовита. Прокидається вдосвіта та навіть при десяти градусах тепла вже готова вилітати в поле. Нектар збирає з навколишніх трав, залітає до лісу — там липа, акація. Мед з різнотрав’я — запашний і терпко-солодкий, може мати до 400 компонентів.
«Бджоли живуть і працюють чітко за розкладом, — розповідає пан Василь. — Встановлений порядок ніхто не порушує. З першої до четвертої — обліт території, інші — хто прибирає, хто малечу годує. Одні приносять нектар, решта переробляє. Як би так у людей було, то жили б і біди не знали».
За день Василь Коструб’як встигає оглянути десять сімей, а загалом їх 200. Після обходу все занотовує в журнал. Якщо дощ — робить рами. Від зорі до зорі пан Василь пропадає на пасіці. І так уже сорок років.
У 1989 році він узяв півгектара землі, переніс сюди пасіку. Купив трактор, вирив озера, і так — рік за роком — пасіка для нього стала другою домівкою. Тут виросли діти пана Василя, сюди прибігають онуки.
За кілометр на горбі видніється його хата. Саме там усе й починалось. Бджолярство у Коструб’яків заняття родинне. Від діда-прадіда любов до бджіл. Тепер пан Василь намагається передати свої знання дітям та онукам — має чотири сини, доньку й десять онуків. Сини допомагають, сам би не впорався, зізнається пасічник. А найзавзятіший помічник — 10-річний онук Арсеній.
«Пасіка — це моя свобода, — каже пан Василь, — ніхто мені не каже, що й коли маю робити. Хіба бджоли контролюють».
От тільки цей рік для бджолярів не врожайний. Однак Василь Коструб’як не журиться.
«Зараз усім не солодко, — каже він. — Не лише на пасіці, а й по всій Україні. Такі часи настали. Тому треба зціпити зуби і працювати, як бджоли, лише тоді буде толк».
