Два тижні тому головний лікар яремчанської лікарні Олександр Соколюк повернувся з АТО. Майже рік на передовій медик рятував життя бійцям 93-ї окремої механізованої бригади. Каже найосновнішим його завданням було зробити все необхідне, аби поранений не став загиблим.
37-річному Олександру Соколюку повістка прийшла у жовтні 2014 року. Пройшов попередній медогляд — придатний. На службу призвали аж 29 січня. Спершу були навчання у містечку Городок Житомирської області. Каже, там їх було більше 360 медиків з усієї України — різного профілю, різного віку.
Там Соколюк зголосився добровольцем на навчання на базі 95-ї окремої аеромобільної бригади. Не шкодує, бо здобув добрий медичний військовий досвід, який дуже згодився на передовій. Туди потрапив 5 травня у 93-ю окрему механізовану бригаду. Там отримав і позивний Сокол — від прізвища.
«Їхав туди з великою пересторогою, бо ж знав, де вони воюють, — на самому передку, — зізнається Соколюк. — Як їхав перший раз, не знаєш куди, не знаєш, що чекає, лиш бачиш, як назустріч звідти з мигалками летять швидкі. Перший обстріл, сидиш у підвалі і відчуваєш вібрацію по всьому тілу від ударної хвилі. Другий обстріл, третій — далі вже звикаєш».
За словами медика, вся 93-я стояла у найгарячіших точках — шахта Бутовка, Водяне, Опитне, Піски, цегельний завод біля Старомихайлівки. Каже, звідти постійно працювали снайпери та мінометники.
Його медпункт спершу базувався у селищі Новокалинове, а потім у Водяному. Звідти було видно вежі Донецького аеропорту.
Медики базувались у двоповерховому житловому будинку. У підвалі, якийсь колись був гаражем, розмістився медпункт. На стелажах — медикаменти, два робочі місця для лікарів. Перед гаражем — порожньо. Туди з передової приїжджали машини, вивантажували поранених і швидко від’їздили. Потім приїжджали інші, забирати й везти далі у лікарню. Найближча була в Селидовому.
«У цьому медпункті наше завдання було зробити максимум, аби 300-ий не став 200-им, — спокійно розповідає медик. — Усе, що можеш, аби вижив. Господу вдячний за те, що у нас виживали. Було, що хлопці помирали у Дніпропетровську чи Красноармійську через те, що йшла декомплексація органів (виснаження)».
У 93-ій із Прикарпаття був ще один медик — молодий лікар із Надвірної Віталій Цінурчин. Соколюк хвалить колегу, каже, добрий, порядний офіцер. Розповідає про земляків, які воювали, — про творчого бійця з позивним «Сальоний» з Яремче, дуже багато говорить про франківського командира першої роти «Вітра». На своїх плечах виносив хлопців. Не боявся виходити під обстріли й забирати їх.
«У нас був налагоджена співпраця, — каже медик. — Їхня рота на шахті базувалась. По рації зв’язувався, казав, скільки поранених, важкі чи ні. Цього було достатньо, аби тут підготуватися і чекати їх».
Олександр розповідає і про свого напарника — рівненського анестезіолога Олега Рибака, якому одного разу довелося рятувати життя одразу 11 бійцям. БМП з хлопцями підірвався на фугасі…
«Можете уявити? Там не те, що мокрий, а весь в милі, — говорить Соколюк. — Всі на тебе надіються, хлопці, фельдшери, яким треба сказати, що робити і як».
На передовій обстріли завжди починалися звечора. Коли дощ чи туман, тоді тихо. Пригадує Новий рік. Бамкнуло, сіли щось перекусити і у всіх дивна пересторога.
«І тут о 00.30 по рації: «Є пасажири», — згадує медик. — «Скільки?». «Троє». «Які?». «Два нічого, а третій важкий». Вже їдуть, чекаємо тут. І так до 04.00 — чуєш обстріли, міни гепають. За годину вже тихо. Таким був початок 2016 року».
Найважче на передовій, зізнається, було повертатися туди з відпустки. Тиждень у депресії.
«Я вже там казав хлопцям, що додому не поїду, поки не відслужу, бо дуже тяжко, — зітхає Соколюк. — Діти хапають тебе за ноги і не відпускають. Обіцяєш чотирирічній донечці, що те купиш, те привезеш, а вона: «Тату, мені нічого не треба — тільки будь».
Помагала підтримка бійців. Війна знімає все зайве — фальш, лицемірство — видно кожного, хто чого вартує. Там усі рівні і дуже близькі, каже лікар.
Соколюк впевнений, що на передовій потрібен мінімум один психолог для хлопців, які повертаються з дому. Потрібна підтримка, коли вертаються додому.
«У цивільному житті з тих, хто там не був, нас не зрозуміють ніколи, — говорить Олександр Соколюк. — Це треба перебути, пережити, побачити — ті розірвані тіла, тих хлопців. Привезли «Морячка», теж прикарпатця, Анатолія Гаркавенка. Бачу, що на ногах джгути, ліва нога в стегні розірвана, права перебита. Біля нього сидить дівчина з якою у них недавно склалися стосунки. Вона на мене дивиться і погляд: «Зроби щось, ти ж лікар!». А я не можу нічим помогти, бо привезли вже 200-тим».
Війну, службу, каже, ніколи не забуде. Не має права. З понеділка Соколюк виходить на роботу. Дружина телефонувала під час нашої розмови, просила купити глини для вазонів. Соколюк сміється — от і починаються цивільні будні.
