Щороку з вищих навчальних закладів України випускаються десятки тисяч молодих фахівців у різних галузях. Потім майже всі вони важко шукають роботу. Таланить тим, хто ще під час навчання підробляв у серйозній фірмі та зарекомендував себе дуже добре – може й візьмуть. А найкраще – дітям небідних підприємців, чиновників і т. д. Там – або династії, або зв’язки. А що робити сиротам, які ніяких батьків не мають – ані багатих, ані бідних?
Закон «Про вищу освіту», якщо пропустити зайві деталі, каже приблизно таке: «Випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи. Випускник, який навчався за державним замовленням, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вишу та випускником. Якщо випускник навчався за кошти третьої особи, його працевлаштування здійснюється відповідно до укладеної між ними угоди».
Щодо сиріт, то вони вчаться за державні кошти, а роботу їм має шукати вищий навчальний заклад. Яким чином? Декларативним. Наприклад, «вішають» проблему на профкоми вишів. «Профком не має зобов’язань щодо надання роботи. За законом, університет дає такі розпорядження, але самі розуміємо, що ніхто цим займатися не буде, – каже Сергій Гаєвський, голова профкому Прикарпатського національного університету. – Найбільше, що може зробити кафедра, на якій навчається такий студент, це подати характеристику на місце роботи. Ми проводимо різноманітні тренінги з працевлаштування, але роботою не забезпечуємо».
Ще є соціальна служба, яка також надає певний перелік послуг, але тільки коли пільговик сам звертається та просить про допомогу. «Ми робимо все, що в наших силах, – говорить Леся Дикун, керівник Івано-Франківського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. – Неодноразово до служби звертались сироти для надання роботи, але все, що маємо, – співпраця з центром зайнятості».
«Ми всім допомагаємо знайти роботу, – коментує ситуацію Ганна Бандура, директор центру зайнятості. – Звичайно, є такі спеціалісти, професія яких у нашому місті не має вакансій, а ось щодо сиріт, так за останні два роки ніхто з них із вимогою про надання роботи не звертався. Кажуть, що вони отримують роботу вже по закінченню університету».
Отже, виходить якесь замкнене коло: перші просто не можуть допомогти, другі покладаються на третіх, а ті, у свою чергу, нужденних не бачили, бо їм уже хтось допоміг. То куди зникають сироти?
Все дуже просто. Наприклад, Людмила Павлюк, сирота, яка цього року отримала юридичну вищу освіту, покладається тільки на свої сили та розум. Після випуску їй не видавали диплом – вимагали спочатку принести довідку про працевлаштування. Вона звернулася до центру зайнятості та отримала папери про самостійний пошук роботи. На тому історія й закінчилась. Нині, маючи диплом, Людмила сама шукає роботу, вже не сподіваючись на підтримку державних установ…
До речі, два роки тому Івано-Франківщина стала однією з чотирьох областей, де реалізовувався проект ОБСЄ та міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту України. Проект підтримали коштами уряди Андорри, Ліхтенштейну, Польщі та США. В його рамках відбувалися тренінги для працівників соціальних служб і служб працевлаштування, педагогів, психологів. Мета тренінгів – власне допомога дітям-сиротам у набутті навичок самостійного життя та працевлаштування.
Але які би тренінги не проводили закордонні фахівці, недосконалість українських законів вони не подолають. І нині все залишається на рівні декларацій і побажань. Лише деякі українські виші дбають про подальше працевлаштування своїх випускників, намагаються дати практичні знання та укладають угоди з роботодавцями. І не тільки для сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. Бо сиротами нині виглядають дуже багато випускників…
