Ці книжечки можна знайти у будь-якій франківській книгарні — дивовижні й водночас прості історії жінок, в яких можна упізнати себе, маму, подругу… Вони полюбилися вже не одному читачу. Та мало хто знає, що пише їх звичайна жінка із долинського села Оболоні, яка вже вийшла на пенсію.
Краще, ніж у серіалах
Невисока, усміхнена, закутана у теплу куртку — саме такою ми вперше побачили Ганну Медвідь. Зовнішній вигляд навіть маленьким штрихом не підказує, що перед тобою автор шести надрукованих романів.
Уже в редакції пані Ганна витягує з сумки дві книжечки. «Це вам, подарунок. Вибачайте, що так мало, лише ці мала вдома, — якось навіть сором’язливо простягає книжки й одразу додає. — Та ви б теж так змогли, я завжди це кажу, запросто. Просто не хочете чи не маєте часу. Не бачу в тому чогось надзвичайного».
Вона почала писати у 58 — вийшла на пенсію, не мала куди себе діти та на спір з колежанкою написала перший роман. «Подружка запала на різні серіали, — пригадує пані Ганна. — А я кажу, що ти дивишся всяку дурню, я тобі краще напишу. І з’явилася «Магда, батькова дочка». Написала дуже швидко, десь за півтора місяці, то була зима, роботи такої по господарстві не було, то й писала».
А до того, каже, навіть ніколи б і не подумала, що писатиме книжки. Усе життя в неї було пов’язане з цифрами. «Я мала дуже гарну професію. Працювала у банку, потім економістом, коли відчула, що вони стають не потрібними, перекваліфікувалася на бухгалтера, навіть дійшла до посади головного. Я взагалі відношуся до людей, які люблять всяку роботу. Навіть в Англії прибирала готель, і це мені теж подобалось. Одне, що трошки не люблю, то на землі робити. Все дивуюся, сама з села, а до землі не тягне».
Раніше вона нічого не писала. Ну хіба може пригадати дитячий патріотичний віршик ще у шкільні роки. Але реакція на нього її цьоці, вчительки української мови та літератури, показала, що більше за ту справу братися не варто. На цьому її кар’єра літератора, як жартує сама пані Ганна, завершилася.
А тут уже на пенсії написала книжку для подруги. «Дала їй рукопис, не зізналася, що то мій, — пригадує жінка. — Вона прочитала й каже — гарно. Але знаєш, знаходжу тут щось із твоєї біографії. Тоді я вже призналася».
Письменнику в селі не просто
Історія про те, як рукопис став книжкою, теж здається дивною. «Я сама повезла його у видавництво до Львова, — каже Ганна Медвідь. — Просто попхалася туди, без будь-яких домовленостей. Прийшла, лишила, а вони кажуть — може бути».
«Магда, батькова дочка» вийшла у 2007 році. Тоді жінці навіть на думку не спадало, з чим доведеться зіткнутися.
«Я «Магду» випробовувала на сусідах та їхніх дітях, давала читати, — пригадує вона. — А знаєте, як то у селі буває? Почалися розмови, що я то пишу не сама, що була в Англії і мені там тітка це написала. Або ідеш по вулиці і до тебе так: «О, привіт, письменниця». Десь три роки мені було треба, аби я до того стала нормально ставитися. Я не переживала, просто було незручно. Але писати не лишала».
Не поділяють її захоплення і чоловік із сином, хіба невістка читає рукописи та каже, що про них думає. А каже завжди правду.
Наступні романи пані Ганни — «Колір очей», «Піднімайся і йди», «Мимовільний викидень», «Сонце щастя» — вийшли друком улітку 2011-го. Книги вона видає власним коштом, спонсора не шукала, бо не хоче.
Свіжий роман «Лавка під липою» вийшов цього року. Та попри чималий доробок, вона не хоче називати себе письменницею. А просто жінкою, яка пише. Каже, що таких, як вона, багато, просто ми про них не знаємо.
Жінка має бути сильною
Кожна її книжка — це доля жінки, простої і нашої. Дехто називає їх любовними романами, дехто життєвими історіями. Панні Ганна не бавиться з читачем, не завалює його загадками, не примушує шукати підводні смисли. Просто переповідає історії.
А звідки вони беруться? «А я знаю? — посміхається вона. — Я вважаю, що то є просто праця, важка праця. Не можу сказати, що мені то приходить згори, чи хтось диктує. Трохи там витягнуто з реального життя, трохи придумую…».
Каже, що довго не перечитувала свої книжки, зробила це аж цього року. Бо берешся читати і в кожній хочеться щось підправити. Улюбленої книжки в неї немає, є тільки улюблені моменти. Усіх літературних премудростей письменниця вчилася сама, на своїх же помилках. Щоразу намагається експериментувати, аби кожна нова книжка не була схожа на попередню. Єдине й непорушне правило — не показувати свого ставлення до персонажів, любить вона їх чи ні, засуджує чи виправдовує.
«Кожна людина бачить у них те, що хоче, — пояснює пані Ганна. — От зустрічаю я жінку, зовсім не знайому, і та каже: я прочитала «Піднімайся і йди», то ваша Ізабелла точна така, як моя подружка — вона і гуляє, і в той же час хоче видаватися чесною. А я що маю сказати, коли бачу Ізабеллу зовсім не такою?».
Всі героїні її романів дуже різні та кожній доля дає свої випробування. Єдине спільне — усі працюють, добиваються, нічого їм з неба не паде. І дивлячись на цю жінку, слухаючи її історію, складається враження, що ця риса у них від неї.
