Його можна побачити чи не на всіх мистецьких заходах Івано-Франківська. Він і музикант, і художник, і, як сам себе називає, – шоумен. У всьому бачить щось незвичне та живе. Наприклад, у старезних кавалках австрійських цеглин чи покинутих вулицях міста Прип’яті.
Не помітив, як захопився
Іванофранківець Роман Шаблєвський має незвичне хобі – він колекціонує цеглу довоєнного періоду. Захопився цим десять років тому.
«Тоді в нинішньому «Люм’єрі» був Центр сучасного мистецтва, яким керував художник Ігор Панчишин, – розповідає Роман. – І в нього там була невелика комірчина, де він складав різні артефакти. Мав і кілька цеглин. Пару штук йому знайшов я. Але потім не мав часу їх носити, то складав у себе на балконі. Не помітив, як і сам захопився тим колекціонуванням. Тепер маю близько сотні екземплярів з різними клеймами, кольором, розміром. Це вже як хвороба – не можу зупинитися, бо дуже цікаво».
Роман Шаблєвський пішки добрався до Прип’яті. Цьогоріч планує йти знову
Про захоплення Романа знають всі його друзі та знайомі. Тому й привозять для нього старі цеглини, наприклад, з інших міст чи навіть дарують на день народження.
«От, знайомі дзвонять, що хтось розбирає піч чи хату, аби я прийшов і щось знайшов, – каже Шаблєвський. – Ще ходжу дворами, руїнами. А раз не втримався і вкрав цеглину. Йду, дивлюся, а балкон першого поверху викладений цеглою. Придивився, а в мене такої нема…».
За словами Романа, таких колекціонерів, як він, не бракує. Одного разу в нього навіть хотіли купити всю колекцію. Але Шаблєвський не погодився, бо має угоду з тим же Панчишиним, що, коли буде музей Станиславова, то він усе передасть туди.
Дитяча ніжка – на щастя
Шаблєвський каже, що по можливості намагається збирати інформацію про ті цегли, які знаходить. Наприклад, більша половина екземплярів його колекції – з місцевих цегельних заводів.
«Їх у місті діяло п’ять, – розповідає колекціонер. – Наприклад, завод № 3, що в кінці вулиці Мазепи, він фактично постав на тому місці, де й була автентична цегельня. У Станиславові виробляли цеглу з маркуванням «URMAN», «TIGER», «PATRIА». Ними, наприклад, збудована центральна частина міста».
Колекціонер назбирав близько сотні цеглин з різним маркуванням довоєнного періоду
Ще Роман каже, що в нас робили спеціальну вогнетривку цеглу для будівництва печей – шамотку. Її виготовляли з білої шамотної глини. Маркування робили не лише латинкою, а й кирилицею. Наприклад, ДЦ, МК, МКІС. «Цеглою з маркуванням «ДБ» зведено багато будинків в районі вокзалу, – стверджує Шаблєвський. – На Бельведерській зустрічав багато з буквою «Р». Уздовж вулиці Коновальця є такий цегельний парканчик, то там багато цегли «СКЗ».
Найстарішим екземпляром у колекції він вважає цеглу, якій близько 200 років – пальчатку. Вона не має маркування, а лише такі собі смуги від пальців. Тому й пальчатка. Одну таку Роман знайшов біля франківського Білого дому, коли розкопували каналізацію.
«Маю ще кілька з відбитком собачих лап, але то таке, – сміється колекціонер. – Колись пропонували купити цеглу з відбитком дитячої ноги. Як мені розказували, в давнину саме з такої починали будувати. Вважалося, що це на щастя».
Є в Шаблєвського знайомий, який колекціонує кахель. «Брат розбирав старий п’єц, то я взяв собі дверку, де писало «Фабрика пєцов кафельових у Станіславі», – каже Роман. – А кілька цікавих кахелин відніс другові. У нього є де те все порозкладати, бо живе у селі. Я також мрію про ковані стелажі та виставкову залу, аби порозкладати всю колекцію. О, у Франківську знайшов таке цікаве місце, де ще збереглася стара дерев’яна бруківка».
Пішки в зону
Два роки тому Шаблєвський ще з двома друзями помандрував у Чорнобильську зону. Правда, не за цеглою – за враженнями.
Вони доїхали до села Радчі, що на Житомирщині, а далі – 54 км до Прип’яті – йшли пішки. Спеціально вибралися серед осені, мовляв, влітку радіація підвищується. Хоча більше остерігалися охорони. Шаблєвський каже, що ближче до зони, то більші штрафи.
«Після села Вільче Поліського району Київської області вже починається зона, – розповідає Роман. – Десь із 40-го кілометра усе обгороджене колючкою. Ходити заборонено. Якось раніше там друг ходив і наткнувся на охорону. Відмазався 50 гривнями. А нам тоді пощастило – жодної живої душі».
За словами Шаблєвського, дорогою найбільше вражала здичавіла природа, зарослі дороги, покинуті села. Траплялося багато дерев, обв’язаних рушниками – виявляється, щороку 26 квітня туди пускають людей, які там колись жили, аби ті відвідали могили родичів. Звідти й рушники.
Цікаво, що в зону чоловіки йшли без приладу, який вимірює радіацію. «Потім друг ще раз ходив, уже з дозиметром, – говорить Роман. – Міряв там, де ми ходили разом. Високої радіації не показувало. Друг сміявся, що у нього біля комп’ютера її більше».
У Прип’яті чоловіки пробули тільки два дні. Хотіли довше, але тоді якраз були вибори, тож мусили їхати голосувати. «Ми там жили у знаменитій 16-поверхівці, – розказує Шаблєвський. – Їх у Прип’яті дві: одна – з гербом СРСР, а друга – з гербом УРСР. Дуже популярне місце у фотографів. Звідти видно всю зону і станцію, яка світиться вночі. Не скажу, що там страшно. Дуже навіть жива територія».
Наприкінці жовтня Роман збирається туди знову. Навіщо? За враженнями.
