Рівно 20 років донька відомого мовознавця, краєзнавця та засновника обласної бібліотеки Василя Пашницького, пані Іда Пашницька чекає на законне повернення своєї домівки. Тепер той будинок ще й продають…
Попри чергу
Історію життя Василя Пашницького та його родини можна переповідати довго. Він народився у 1903 році, у 16 років став добровольцем Української Галицької армії. Потім писав книги, вчителював. У 1940‑му Пашницький заснував Станіславську обласну державну бібліотеку (обласна універсальна наукова бібліотека ім. Франка). 22 червня 1941 року його заарештувало НКВД — п’ять днів катували, потім убили.
Залишилися вагітна дружина й донька. Сім’я прожила в будинку на Ужгородській, 8 ще кілька років, далі змушені були втекти. Мешкали на Тернопільщині — аж до 1973 року. Коли у 1991 році був прийнятий закон про репресованих і повернення сім’ям їхнього майна, Іда Пашницька подала документи батька. 17 квітня 1991-го його реабілітували.
З того часу вони оббивають пороги чиновникам і чекають на повернення будинку. Зрештою, родина хоче повернути не тільки дім, а й цінну бібліотеку батька — звідти вивезли цілу вантажівку книжок, знайти нічого не вдалося. Хоча час від часу натрапляють на поодинокі книги батька, адже всі вони були підписані…
На засіданні комісії з питань поновлення прав реабілітованих у 1993 році було прийнято рішення повернути конфіскований будинок за адресою Ужгородська, 8.
«Мама одразу стала на чергу, тоді ми були 21-ми, — розповідає донька пані Іди Інна Сухорукова. — Черга мала 56 осіб, усе було на хвилі… Та в 1997 році ми дізналися, що житло повернули 36 сім’ям, тобто якимось чином черга нас обійшла».
Кошти виділяються щорічно?
За довідкою від ОБТІ 20-річної давності, станом на 26 січня 1941 року будинок був власністю Пашницької Софії Іванівни (мама пані Іди — Авт.), а от з 15 жовтня 1947‑го вважався вже за міськрадою. Його загальна площа приблизно 60 м2. Аби повернути будинок Пашницьким, нині треба відселити дві сім’ї — надати їм рівноцінну площу. І за 20 років, коли в Івано-Франківську отримували квартири бідні й багаті, нужденні й не дуже, влада не знайшла способу повернути це помешкання.
А родина за цей час назбирала цілу папку документів. Є там і цифри, і обіцянки. Перше рішення про повернення будинку прийняли ще в 1993 році. У 1995-му на засіданні комісії з питань поновлення прав реабілітованих було вирішено зобов’язати виконком «вжити заходів до фактичного повернення будинку». Тоді ж, у графіку відселення сімей з будинків, що повертаються реабілітованим, будинок на Ужгородській, 8 стояв під № 8.
Минуло ще 10 років. 31 липня 2005 року головне управління правової роботи та внутрішньої політики ОДА видало відповідь, що в переліку будинків, які підлягають поверненню реабілітованим, цей є другим. «Кошти на відселення осіб, що там проживають, виділяються щорічно», — йдеться у документі.
Вже 7 березня 2006-го комісія з питань поновлення прав реабілітованих міськради направила лист до ОДА та облради з проханням спрямувати частину коштів бюджету розвитку на повернення майна реабілітованим. Тоді Іда Пашницька у черзі вже була першою.
З того часу всі відповіді звучать приблизно так: для повернення будинку необхідно надати житло сім’ям, які там проживають, а міськвиконком не має можливості, бо для цього потрібні значні кошти.
Є проблеми більші
Чиновники міськвиконкому говорити про цю історію не хочуть не те що з родиною, а й з «Репортером». Просто показують пальцями один на одного.
Одна сім’я звідти вже виселилась, а свою частку довела до руїни — ні води, ні світла, ні газу. При цьому на будинку написано: «Продається». Як таке може бути?
За словами голови комісії з питань прав реабілітованих Богдана Маланюка, вони ще на початку 1990-х прийняли рішення повернути будинок Іді Пашницькій. А повернути мав той, хто незаконно забрав. Оскільки всі будинки до виходу закону про приватизацію були на балансі міськради, то це саме її обов’язок.
«Закон пише, що житло повертається, якщо воно незайняте, — каже Маланюк, — але це абсурд. Бо як воно могло бути незайнятим 50 років? Тому, щоб повернути майно реабілітованим, його треба викупити».
А цього якраз і не робиться. Богдан Маланюк запевняє, що таких будинків з 1991-го по 1993 рік повернули тільки 20, мовляв, черга аж ніяк не могла оминути Пашницьких. Наголошує, що щороку пише листа міському голові, нагадує про потребу повернути будинок. Однак виконком не має можливості. Чому? Радить питати у відділі обліку та розподілу житла. Натомість начальник того відділу Тетяна Курилів відправляє «Репортер»… до Маланюка.
«20 років тому було створено такий реєстр, — говорить Курилів, — але міський бюджет не будує. Коштів з держбюджету на такі цілі не виділяють, у міському на це теж нема. Тому й склалася така ситуація». Крім того, Тетяна Курилів зауважує, що мешканці Ужгородської, 8 — не єдині, яких місто має відселити. Мовляв, таких випадків є значно більше, і є ситуації більш проблемні. Наприклад, аварійне житло, коли людей треба переселяти, бо завалиться.
От вам і закон.
Comments are closed.